І в гера Келлера, немовби він не професор, а маг-факір-чародій, зявився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій вязниці. Наче гуртом просилися на волю.
Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.
Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу недалеко!
Е-е-е-е тобто я тільки почав розбирати речі,замекав Лисиця, ніби цап, якого збираються зробити «відбувайлом». І, зрозуміло, без його згоди. Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собі лад. І тоді ми зможемо схрестити наші шпаги в рівній і чесній боротьбі.
Звичайно, звичайно, зачастив гер Келлер. Пропозиція його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергійному обличчі.
Ну, і добре, загорівся трохи штучною радістю Лисиця. Я постукаю. Обіцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.
Зачинив двері. Підніс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навіть напружився. Але Розслабився й пішов до кімнати, крутячи з досади головою. Там упав на ліжко. І на розкладене «шмаття». Не страшно. Відпрасує. Все одно в сумці помялося. Але це не найбільша біда. Заплющив очі.
Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан і не памятав, коли «совав фігурки» востаннє. По-друге, хотілося відпочити. Намучився в дорозі добряче. Тіло про релакс благало. А по-третє,ще жевріла надія шліфонути доповідь. Її підготував на матеріалі роману «Французька сюїта» про життя в окупованій нацистами Франції. Твір належав перу Ірен Немировськивідомої наприкінці двадцятих років минулого століття письменницієврейки українського походження, киянки з вулиці Пушкінської, що емігрувала після революції. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборі Аушвіц. Кілька років тому роман отримав одну з двох головних літературних премій Франціїпремію Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурівській. Та, судячи з усього, ці плани слід серйозно підправляти. Бо «Зміцнення міжнародних контактів»річ потрібна. І навітьсакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж
Глава 3
Коли Богдан переступив поріг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовність дорожніх шахів до майбутньої баталії. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одної чорна й біла армії, повні рішучості почати боротьбу за беззастережну «вікторію». Богдан, звичайно, тверезо оцінював свої сили. Розумів, що явно не Руслан Пономарьов. Маленькою втіхою стали спогади з далекого дитинства. Там він, член шахового гуртка, у складі команди своєї школи на районних змаганнях отримує третій юнацький розряд. Відтоді, на жаль, місця для шахів у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, і вирішило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
Добре, що ви мене не обдурили, щиро зрадів господар і першим сів до шахівниці. У його рухах відчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюється, оцінив побачене Богдан. Тягав щось і значно важче за шахівницю. Біцепси он які круглі».
Лисиця радість колеги не поділяв, але намагався тримати це глибоко в собі. Зовні ж він був сама чемність. Але чоловічого роду.
Про що мова, друже? реалістично зіграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Під нею мусив стояти підпис«Щирість». Слово тримати треба. Інакше навіщо ж давати?
Знаєте, юначе, дещо розчаровано повів професор Келлер, зі старими ніхто не хоче клопотатися. Відмахуються, як від мух. Ну, фігурально Штовхають у самоту. А в чому наша провина? раптом пожвішав він.
«А й справді,упіймав себе на думці Богдан. Правду ж говорить».
У тому, що ми безсилі перед законами всесвіту? усміхнувся добродушно Келлер. Але перед ними так само безсилі і ви, молоді. Ми ж лише люди, а не боги. І від віку це не залежить Та ви проходьте, сідайте, запросив Лисицю стати шаховим візаві німець.
Богданові затія з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звідусіль тут дихав холод, віяло незатишністю. Усе здавалося страшенно чужим і далеким: і цей німецький професор із сильними руками, і ні в чому не винні дорожні шахи, й необовязкові філософствування старої людини. Саме така «відчуженість» часто (а практичнозавжди) відраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе інакше. Бо діє не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому Терпіти!
Професор Келлер сів за чорні. Починати, отже, Богданові.
Лисиця провів рукою по своїй «білій гвардії». З виглядом профі оглянув «бойові порядки». Бійтеся! Тут перед вамине «клієнти» ясельної групи. Усе по-дорослому. І бій буде гарячий!
Та бременському професорові байдуже. Він реального нічого не помічав. Клопотався вибором дебюту. І міркував, як найпростіше досягти «вікторії» на цих шістдесяти чотирьох чорно-білих квадратах.
Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, почав задумливо німець. Недаремно ж її називають «королівською». «Шахи, як говорив Ґете, це пробний камінь розуму». А тим часом, цій дивовижній грі, юначе, за різними даними, від двох до пяти тисяч років, повчально повів далі гер Келлер, і цей тон Богданові однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисиці свого чергового студента.
Так, погодився Богдан. І як мовиться в індійському прислівї, шахице гра тисячі радощів. Він теж вирішив сяйнути ерудицією. Хай цей «учений старець» не надто багато про себе думає.А деякі вчені припускають, що «матірю» шахів є староіндійська гра «чатуранга». Ця санскритська назва означає «чотири підрозділи війська»: піхота, кіннота, слони й колісниці. У шахах їм відповідають пішак, кінь, слон і тура. Потрапивши до Персії, чатуранга стала називатися «шатрандж». Сучасна назва цієї гри«шахи»й походить з перської мови. Під час атаки короля суперника гравець говорить «шах» (перською це слово означає «король»). Коли ж переможець промовляє «мат» (з перської це«помер»), партія виграна.
Але цей «тактичний випад» не приніс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краєм вуха. І він з іще більшим завзяттям і натхненням продовжив:
Абсолютно правильно, мій юний друже, зрадів бременець, навіть і не задумуючись, що це звертання ніби Богданові й не личить. Усе саме так. З шахами ти включаєшся у творче змагання. Вони багатогранні. Це й мистецтво, і спорт, і, що не кажіть, ціла наука. Я вже не кажу про те, що шахи «накачують» память і фантазію. Займаючись ними, людина відточує й удосконалює багато рис своєї вдачі. Воля до перемоги, витримка, рішучість, терпіння, холоднокровність, винахідливість, упевненість, зосередженість, витривалість. Для мене ж це, насамперед, шанс помірятися силами, можливість розпочати розумовий поєдинок. Знаєте, мисливець, виходячи проти лева, опиняється перед дилемою: хтокого? Щоб отримати свою порцію адреналіну. Він насолоджується перемогою (якщо переможе, звісно). Але такий поєдинокне чесний. Бо в мисливця в руках рушницяпекельний убивчий механізм. І перемога така не справедлива. Її здобуває не розум чи фізична силатобто те, що треба розвивати. Те, над чим слід працювати. І перемагає не сильна особистість, а жалюгідний боягуз, що скористався чужим (зверніть увагучужим!) винаходом. Та ще й із засідки. Йому не потрібно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуєш силу. Не розвиваєш себе. Не вдосконалюєш. А просто береш і купуєш. І розвиток, і досконалість. Знаєте, мені здається, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утім, тут уже гра слів. Підміна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тоді воноуже й не кохання, а всього лиш його жалюгідна ілюзія. Лукавство. Удаваність, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своїми іменами. Тому мисливець, що виходить на поєдинок із левом, жалюгідний і нікчемний боягуз. Я ж, сідаючи за шахівницю, можу розраховувати тільки на себе. На свої сили. На свій розум. А це в магазині не продається. І тому його, природно, не можна купити. Воно або є, або його немає. Тутяк на кориді: або ти бика, або бик тебе. Нічиї я в розрахунок не беру. Нічиї не говорять про те, що обидва суперники однаково сильні або просто однакові за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкі, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, він обовязково б переміг. А людей з однаковою силою не буває. Як ви вважаєте?