Вячеслав ВасильченкоДворушники, або Євангеліє від Вовкулаки
Вони вже давно серед нас
ПРИМІТКА АВТОРА
Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
Дворушникиза українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.
Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку ніколи не прочитають.
На одинака в лісі завжди чекає вовк. Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані» У кохання, як в пташки, крила, Пантери ікла, дракона хвіст Генрі Лайон Олді «Хабанера» Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.
Напередодні-1
Сьогодні Вона знову крастиме Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях
Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою мязистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки
Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад
У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілляце суцільний злочин А вонизакохані злочинці Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, просто відрубували
Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки
Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Абовикине, як недоношене щеня. Абозагризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.
Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магіїЖінки і Вовчицій одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав
Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного
Напередодні-2
Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися пянким повітрям. Ще чвертьі безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах
Спочаткунестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. Іпри вимкненому на нетривалий час серцістрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.
Далізнищувальне розуміння Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здаєтьсяВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику
Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний
Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?
1
Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх трв». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий
Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значитьнікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!
А все ж починалося так чудово: пятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди
А думками гасало море. Його професорчого там применшувати! заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрібно неодмінно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука
І осьдзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів». Беззаперечні володіння.
Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».
Лисиця натиснув кнопку:
Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.
А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав:Прювіт, пане академіку.
Здрав будь, боярине, увімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.
Докладу зусиль, офіційно відреагував журналіст. Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.
Це ж треба, награно здивувався Богдан, а я, червяк книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».
Трохи поквапився, з удаваним жалем сказав журналіст. Але є й приємні моменти.
Ну і які ж, крім тепла й сонця?
По-перше, у нас помінявся головний.
Це втішає. І як новий?
О, цейпросто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності
Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.
Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обовязки», «пошук оптимізації роботи колективу» Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а менігати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».
Так переходь і ти на чай. Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. Причомубез цукру. Краще з медом.