А вина вечірній променад? поцікавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.
Так, відповів той, відкривши маленьку таємницю. Люблю повештатися нічним містом. Нічнайкраща пора для любові й творчості,мріливо резюмував алжирський професор. А нічне місто для менеяк джерело живлення. Після таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчість. Зараз працюю над новою монографією. Самі розумієтебез натхнення тут ніяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим більше, у цьому його можна вважати світовим олігархом. Всепланетним «хрещеним батьком».
З вами важко не погодитися, підтримав Мертрена Богдан і поправив пасок на плечі.
Тільки будьте обережним, застеріг «мандрівника» Антуан, зробивши крок у його бік. Нічце ще й найкраща пора для всякої нечисті. І заради Бога, не йдіть на площу Пігаль та довколишні бульвари. Там легко можна знайти купу всіляких пригод. Причомуне дуже приємних.
Спасибі, мсьє Робер, подякував Мертрен. Гадаю, що я доволі дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрічі на засіданні.
Мертрен зробив знак головою і рушив в одному з мільйона напрямів. Відомому тільки йому.
Друзі увійшли до «Принца Альбера» і, швидко впоравшись із формальностями, піднялися на третій поверх.
Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасові апартаментиу міру скромні. Але затишні й чисті. А для Лисиці це важливо. Він дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагівцічиста й затишна.
У номері помітив головні зручності: душ, телевізор і ліжко. Бо піддати тіло водним процедурам, віддатися глибокому сну й насолодитися якісним футболомтри кити Богданового світу. Такого стилю його життя. Отже, для повноцінного життя в Парижі Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-вязаність (улюблену роботу) і при-ятеля (мсьє Робера) найголовніше для сучасного чоловіка. А Богдан саме такий. А щодо «справжнього чоловіка» Лисиця любить жартувати, що у нього, цього «справжнього чоловіка», обовязково мають бути три захоплення: автомобілі, футбол і жінки. Без варіантів. Змінюватися може тільки послідовність. Правда, про жінок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як і тривалими. Зате про футбол і автомобілі він був щирий. Футбол поглинав у необмежених кількостях, але тільки завжди високої якості. А без автомобіля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька «Ява-350». Потім«ЗАЗ-968М», «ВАЗ-2105», «Фольксваген-Джетта». Зараз же роль його залізного коня виконував корейський седан «ДЭУ-Ланос». Нормальна машина. Зявився цей «красень» після того, як Лисицин підручник з лексикології французької мови отримав міжнародну премію Гронваля. Як же тоді Богдан стрибав від радості! І підручник відзначили, і нарешті завів собі нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не «круту тачку», але цілком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрібніший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його «автомобільній» історії теж було.
Богдан підійшов до вікна, зашторив і, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:
Природаце той храм, де від колон живих
Неясні голоси почути часом можна.
Там гаєм символів іде людина кожна,
Їй нікуди тепер подітися від них.
Антуан підхопив і так само, як і Богдан, натхненно й уміло, продовжив:
Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,
Утворюють один довершений рефрен,
Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,
Де злито кольори і звуки, й аромати.
Подобається Бодлер? запитав Антуан і енергійно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.
Знаю, ціную, шикарний, утомлено відповів Богдан і почав розкладати речі.
Хороми не «царскія», явно не «Рітц»,усміхаючись, погладив одвірки мсьє Робер.
Мене тут усе влаштовує,тоном знавця відповів Богдан. Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах Не доведи Господи!
А може, все-таки у мене б зупинився? спробував повернутися до наболілої теми Антуан.
Напередодні Богданового відїзду вони говорили по телефону про те, де проживе ці кілька паризьких днів «київський гість». Антуан пропонував свою квартиру на вулиці Університетській, недалеко від перетину її з бульваром Сен-Жермен, у пятнадцяти хвилинах ходи від метро «Національна Асамблея». Дуже зручно. Але Богдан відмовився. Він не хотів бути тягарем. У кожного свій стиль життя. І свої метелики в голові. Житице мистецтво. А жити з кимосьце високе мистецтво. Навітьвсього кілька днів. Утім, так само робив і Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у «Либіді». І теж нічого чути не хотів.
Ні,мовив Богдан. Це питання закрите. Остаточно. Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи помякшити, доброзичливо додав:Тут я зможу поспілкуватися з іншими. Так цікавіше. Коли «без краваток»людина розслаблена. Відкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз із головою в конференції. І не зможеш приділити мені стільки уваги, скільки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровільному увязненні. На голодному пайку, виходить. Хіба це правильно?
Ну, як хочеш, з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. Я думав, у мене нам буде затишніше й веселіше. Побушували б Скільки тем
Це однозначно, відразу погодився Богдан. Але для веселощів ми час ще знайдемо. Зараз же головнеконференція.
Гаразд, змирився Антуан, піднявши руки. Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логічно. І лежить на своїх поличках. Система!
Ви підлабузник, добродію. І лестощі ваші хоч і приємні, та недоречні,навмисно пафосним тоном відреагував Богдан, а потім додав уже без зайвої піднесеності:І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est.
Антуан мовчки похитав головою, а потім протягнув відкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою пятірнею.
Гаразд, подивився на годинника мсьє Робер. Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.
Нам хліба не треба, роботу давай, видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей же приїхав.
Домовились, підморгнув паризький професор.
Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.
Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.
Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. Ізрозумів.
За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?
Добрий вечір, сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.
Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.
Вибачте за вторгнення, чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращийпро це іще треба дізнатись) і відрекомендувався:Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. Ізавзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.