Всего за 149 руб. Купить полную версию
Але цей «тактичний випад» не приніс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краєм вуха. І він з іще більшим завзяттям і натхненням продовжив:
– Абсолютно правильно, мій юний друже, – зрадів бременець, навіть і не задумуючись, що це звертання ніби Богданові й не личить. – Усе саме так. З шахами ти включаєшся у творче змагання. Вони багатогранні. Це й мистецтво, і спорт, і, що не кажіть, ціла наука. Я вже не кажу про те, що шахи «накачують» пам’ять і фантазію. Займаючись ними, людина відточує й удосконалює багато рис своєї вдачі. Воля до перемоги, витримка, рішучість, терпіння, холоднокровність, винахідливість, упевненість, зосередженість, витривалість. Для мене ж це, насамперед, – шанс помірятися силами, можливість розпочати розумовий поєдинок. Знаєте, мисливець, виходячи проти лева, опиняється перед дилемою: хто – кого? Щоб отримати свою порцію адреналіну. Він насолоджується перемогою (якщо переможе, звісно). Але такий поєдинок – не чесний. Бо в мисливця в руках рушниця – пекельний убивчий механізм. І перемога така не справедлива. Її здобуває не розум чи фізична сила – тобто те, що треба розвивати. Те, над чим слід працювати. І перемагає не сильна особистість, а жалюгідний боягуз, що скористався чужим (зверніть увагу – чужим!) винаходом. Та ще й із засідки. Йому не потрібно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуєш силу. Не розвиваєш себе. Не вдосконалюєш. А просто береш і купуєш. І розвиток, і досконалість. Знаєте, мені здається, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утім, тут уже гра слів. Підміна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тоді воно – уже й не кохання, а всього лиш його жалюгідна ілюзія. Лукавство. Удаваність, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своїми іменами. Тому мисливець, що виходить на поєдинок із левом, – жалюгідний і нікчемний боягуз. Я ж, сідаючи за шахівницю, можу розраховувати тільки на себе. На свої сили. На свій розум. А це в магазині не продається. І тому його, природно, не можна купити. Воно або є, або його немає. Тут – як на кориді: або ти бика, або бик тебе. Нічиї я в розрахунок не беру. Нічиї не говорять про те, що обидва суперники однаково сильні або просто однакові за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкі, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, він обов’язково б переміг. А людей з однаковою силою не буває. Як ви вважаєте?
Богдан на мить забарився з відповіддю. Бо не знав її. Тому він просто погодився. Бо якщо не погодишся, муситимеш дискутувати. А цього хотілося найменше.
Почали.
Розігрували «англійський початок». Лисиця одразу ж зрозумів, що перед ним сильний, досвідчений і небезпечний супротивник. Стратег. Що одразу ж прагне взяти все до своїх рук. І не має жодних сумнівів, хто отримає перемогу.
Богдан спочатку злякався. Але за хвилину опанував себе. І з кожного ходу вже намагався витягати максимум. Про щось сприятливеньке, звичайно ж, не йшлося. Ситуація змушувала хаотично згадувати призабуті вміння. Він зіграв с4 й почав боротьбу за центр, бо його пішак с4 узяв контроль над стратегічно важливим полем d5. Далі кінь ферзевого флангу пішов b2 – c3. Кінь королівського флангу зіграв d4 – b5. Богдан продовжував боротьбу за центр. Хотів поширити контроль і над полями с7 і d6 – найслабкішими місцями у позиціях супротивника, – бо вони не захищені пішаками.
Тут Лисиця непогано показав зуби. «Чорні» латають цю «чорну діру», граючи Сс8 – b7. Богдан не бариться: Кd6+, на що гер Келлер відповідає С:d6. Але Богданів ферзь – не полохливого десятка. І на дошці вже Ф:d6.
Незабаром на полі битви – уже «захист Філідора».
– А знаєте, мій любий друже, – уважно стежачи за поєдинком, неквапом повів гер Келлер, – я маю деякі надприродні можливості.
– Якщо у шахах, – почав закручувати дотеп Богдан, і він йому вдався, – то це я вже відчув.
– Спасибі, звичайно, але я про інше.
Гер Келлер зробив таємниче обличчя. Це ставало цікавим. Та Лисиця залишився незворушним:
– Ви ще в щось так само сильно граєте?
– Зовсім ні, – навіть дещо образився німець. – Я часто передчуваю небезпеку, катастрофу, нещастя, чиюсь смерть. Знаєте, як тварини. Як щури, що першими втікають з корабля. Пам’ятаю, одного разу, ще будучи маленьким хлопчиком, я відмовився кататися разом з усіма на величезній крижині під час льодоходу. Невідома сила зупинила мене, відштовхнувши до берега. Мої ж друзі-шибеники, шибайголови й бешкетники-початківці видерлися на «міні-айсберг» і «пішли фарватером». Спочатку все йшло добре, й весела прогулянка, крім задоволення, нічого не приносила. Але радість «капітанів-першопроходців» тривала недовго. На крутому віражі крижина перекинулася, навіки поховавши в бурхливій весняній воді три юних життя. Ось так…
Потім було ще багато різних випадків, коли практично в останню хвилину (іноді – трохи або значно раніше) я відчував наближення небезпеки. Траплялося це в школі, університеті, а потім і в дорослому житті. Ви, звісно, не повірите, але 11 вересня 2001 року я гостював у Нью-Йорку. Офіс мого університетського товариша розташовувався в одному з хмарочосів-близнюків ВТЦ[13]. Там і домовились зустрітися. За кілька годин до визначеного часу я відчув уже знайомі сигнали. Тому поділився по телефону з товаришем. І попросив перенести все на пізнішу годину. Бажано – на вечір і до якогось ресторану. Той спочатку посміявся над моїми забобонами, а потім образився. Він, знаєте, образливим був…
– Життя-я-я… – покивав Богдан. Для більшого у нього слів не знайшлося.
Бачачи, що його слухають, гер Келлер повів далі. Не забуваючи грамотно керувати «військом» і тримати нитки партії в надійних руках. І – сильних.
– А в січні 2005, – знову закрутився патефон спогадів, – я відпочивав на Суматрі. І знов передчуття не обдурило. Острів я залишив за годину до того всесвітнього міні-потопу.
Богдан тільки мовчки слухав. «Перехресний вогонь» інформації (цікавої – від співрозмовника – і загрозливої – від очей, що стежили за шахівницею) тримав його в напрузі. Хоч з другого погляду «побрехеньки» Келлера змахували на «казки». А от загроза в «битві» нависла реальна. І «білій гвардії» вже непереливки.
– Я, звичайно, не хочу бути злим генієм і пророкувати біду, – упевнено вів далі на куражі професор Келлер, – але в мене знов передчуття. Щось тут, на конференції, має статися. Не дуже приємне. Навіть погане. Швидше страшне. Не глобальне, як американські хмарочоси чи цунамі в Індійському океані. Але щось лихе станеться обов’язково.
Богдан і далі сканував «поле шахової битви». Не відриваючись. І ґвалтуючи кожен грам мізків. Збоку могло здатися, що він не слухає і що подумки зараз в абсолютно іншому місці. Насправді ж він устигав скрізь. Майже скрізь. І Келлерові слова «фіксував», і підшукував сяку-таку можливість зачепитися за порятунок. Бо на «полі бою» вже ого-го як спекотно. Африка! І навіть за соломину зачепитись не вдавалося. Отож! У шахах значно важче, ніж у житті. Там хоч до друзів можна порюмсати в жилетку. Чи в її рукави. Та й до Найголовнішого з них помолитися. І не залишать. Допоможуть. Тут же… Нікого. І ти «сам собі друг». І головнокомандувач, і начштабу, і розвідкою керуєш. А шаховий бог – завжди об’єктивний. Завжди непохитний у симпатіях до істини. І зветься він просто – ЛОГІКА.
Погані ж передчуття цього німецького майже нострадамуса Богдан серйозно не сприймав. Усе це зараз здавалося далеким і вигаданим. Тому «пророчі просторікування» гера Отто, зроблені з серйозним обличчям, здавалися порожнім базіканням. Яке не має нічого спільного зі здоровим глуздом і реальністю. Ну, що може статися? Адже тут зібралися відомі науковці, що активно рухають науку нового тисячоліття. Усі – інтелігентні, виховані й культурні. Представляють світову університетську еліту. Пройшли значне життєве загартування. Мають сталі погляди. Уміють організувати своє життя так, щоб багато встигнути. Ні, в такій «компанії» нічого страшного статися не може. Ця вчена публіка – такі собі запрограмовані на результативну працю механізми, збої в яких трапляються вкрай рідко. Тобто – практично ніколи. Найстрашніше, що може статися, так це те, що якийсь майже геній забуде в готелі окуляри. І підглядатиме у доповідь мружачись. Десь так… Не більше…