Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон«закон уселюдського творення». І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом. Алепожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці
Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах Як же все-таки багато красивих історій повязані з цим містом. У них він майже завждисинонім до слова «рай». Ну, а в раюі люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напамять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: «Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінкизначить, це найпрекрасніше місце у світі».
Для Богдана Парижце насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер. Хоча І томутеж.
Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію «Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю». Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккерелявідомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числій Гонкурівської), автора роману «Серце під мантією», що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова «пішла» близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, повязаних з участю Богдана в конференції.
А познайомилися тепер уже давні друзі близько пятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив звязатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі «Всесвітнє літературознавство й фольклористика». І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю до колеги з далекої України. Відтоді й дружили вони (парижанин Антуан Робер і киянин Богдан Лисиця). В основному, епістолярно, звичайно. Але бували й зустрічі. Вісім років тому вони вперше зустрілися на конференції в МДУ імені Ломоносова. Потім було декілька візитів Робера до Києва. А теперось Франція, Париж для Лисиці. Як усе складеться тут, на чужій землі? Удома й стіни допомагають, а на чужому полі? А Відкиньмо забобони! Двадцять перше століття за вікном. У сучасних богівсучасні імена: Windows, Internet. І сучасна людина повністю під їхньою могутньою владою. Амінь. Тобто ОК (мишкою: клац!).
Антуан зустрів Богдана, як і домовлялися, біля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середній зріст, середньої статури й ваги. Про радісний настрій семафорила відкрита усмішка, що ховалася за чорною густою бородою та іскрилася добром і теплотою. Усмішка людини, яка ніколи не тримала і не триматиме камінь за пазухою. З однієї простої причини: вона просто не вміє цього робити і, напевно, ніколи не замислювалася, для чого це потрібно. Та й не могла ця усмішка бути іншою. Адже Антуан зустрів давнього друга. А ця дружбаіз серії «справжня» й «чоловіча».
Рушили до паркінгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонці сліпучо-лакованими боками, новенький «Сітроен-Пікассо» кольору «срібний металік».
Ого, красень, не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цікавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жінкою і новим автомобілем Богдан завжди відчував сильне душевне тремтіння. Цього разу сталося так само.
Подобається? запишався задоволений Антуан. Я сам від нього чуманію. А права ти з собою, часом, не прихопив?
Н-і-і-і,аж присів Богдан, але ж ти нічого не казав
Лисицю наче з-під каналізаційного люка дістали. Такий шанс «подавить на газ» проґавив.
Хотів зробити сюрприз, з образою в голосі почав виправдовуватися Антуан. Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.
Облиш, пусте, звільнився від ситуації Богдан, дрібниці. Усе ще попереду. У сорок років життя тільки починається. Повір!
Це точно, напустив на себе серйозність Антуан. Ви, мсьє професор, говоріть повільніше. Я записуватиму. Такими «перлинами» розкидаєтесь.
Не заморочуйтесь, юначе, підіграв Богдан, зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловів. Має назву «Як завжди в десятку». Обовязково подарую декілька томів. На вибір. Збагачуйтеся духовно. Підносьтесь морально. Ростіть інтелектуально. Це вам під силу. Я безмежно вірю у ваше велике майбутнє! Працюйте!
Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вічність. Але не витримав і засміявся. Мсьє Робер підтримав.
Гаразд, нам уже часпірнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.
Уже в машині мсьє Робер додав:
А роботи в нас і справді багато.
Як завжди, закивав Богдан. І тут уже нічого не виправити.
Автомобіль плавно рушив і попрямував у бік Парижа. Цю дорогу його водій знав як свої пять пальців. І проїхати нею міг навіть із завязаними очима.
Глава 2
Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав. Інша річ сьогодні. Куди не кинь окомскрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.
Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншомунічномурежимі. І так завжди. Він же місто!
Готель «Принц Альбер Опера», біля якого зупинився жвавий сріблястий «мустанг», розташовувався на вулиці Прованс, 89.
Приїхали, сказав мсьє Робер і заглушив двигун.
Чудово, підморгнув Лисиця.
Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розімявшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.
Добрий вечір, мсьє Робер, несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка «під пятдесят».
Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоровя тридцятирічного. А можеіще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.
Наш колега? висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.
Угадали. Антуан і далі перебував у доброму гуморі.Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, мій давній приятель.
Професор Мертрен, Алжирський університет, відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. («Лівша», автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей «феномен незначного маштабу»).