Незнайомець підійшов до шафи й витяг звідти персня з великою літерою «М». Пробігся очима вервечкою вигравіруваних літер. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Він читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подібного персня, виготовленого власноруч, на підмізинному пальці лівої руки постійно. І тоді, коли лічив дні, що лишилися до виходу на волю. І тоді, коли одного разу, після втечі з вязниці, одна людина в ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для підготовки найманців. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислів, незнайомець у білій ексклавині переконувався, що він геніальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, справедливий. Тому що в ньому заховано всесвітній баланс. Колосальний уселюдський запобіжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землі самої вже не існувало б Отакий нехитрий апокаліпсис
Потім дістав із шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як і персні,тут. Поряд. Мирно покояться в шафі, чекаючи участі в новому ритуальному дійстві.
Незнайомець знову відчув знайоме тремтіння. Його відчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло від убивчої сили, причаєної в цих геніальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно відчуваючи їхнє призначення, людина, беручи до рук, несвідомо хоче запустити вбивчий механізм. Зараз було так само. Аледля всього свій час Усе мусить бути за планом. За його геніальним планом. Інших у нього не буває
Він жбурнув кинджал на шахівницю, що стояла на столі з розставленими фігурами. Частина їх з гуркотом розлетілася врізнобіч. Деякі впали на підлогу й оскаженілими жабами застрибали хитромудрою траєкторією. Кілька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь і пішак, гойднувшись, устояли. Гм Молодці
«Ось так і в житті,подумав незнайомець. Потужний удар небесі багато хто вилітає за межі життя. Інші ж залишаються по цей бік. Хоч і далі живуть лежачи. І лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся тидізнаєшся тільки після. Але тоді вже буде пізно. Якщо потрапиш у позицію «лежачи»довго й наполегливо підніматимешся. Упадеш на підлогуусі зусилля множитимеш на вісімнадцять. Зі мною було саме так»
Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши двері. Зібрав фігури і знову розставив на місця. Гармонія відновлена. Але так буває тільки на шахівниці. Ну, а в житті жніколи Тому що воножиття. Складніше за саму складність
Це буде вдала партія. Він певен. У всякому разі, він на це сподівається. І зробить усе, щоб сталося саме так. Відчував у тілі надзвичайний прилив сили, адже задумане починає здійснятися. У цьому середньовічному вбранні почувався перевертнем зі стародавніх легенд. Який одяг шкуру тварини. І після цього мусив перетворитися на неї. Силу такої магії відчував зараз на собі. Її випромінювала біла орденська ексклавина. Почувався членом Ордену абскондитів. Не більше й не менше. Готовий іти на будь-яку битву заради досягнення його священних цілей. Навіть віддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю
«Людина в білому» знову підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Справді перевертень. Монах-лицар. У білій ексклавині з нашитою яскраво-червоною літерою «А» спереду і колом, у якомувосьмираменний хрест, іззаду. Ще йвідлогою на голові Орден повертається
Глава 1
Людська мрія має щонайменше три властивості: 1) бути; 2) збуватися; 3) не збуватися. Оскільки дві останні виключають одна одну, то одночасно мрія може або бути і не збуватися, або ж бути і збуватися. Правда, в останньому випадку мрією вона бути перестає.
Мрія Богдана Лисиці побувати в Парижі спочатку була й не збувалася, а потім перестала бути мрією. Коли літак компанії Air France доставив Богдана в термінал CDG-2 паризького аеропорту Roissy-Charles-de-Gaulle, його внутрішній голос загримів ієрихонською трубою: «Є! Відбулося! Сталося! Яв Парижі!!!» І хоча до самого Парижа лишалося ще добрих три десятки кілометрів на південний-захід, це вже не мало жодного значення. Що вони порівняно з тими тисячами кілометрів і кількома десятками років, що розділяли Богдана й Париж. І ось тепер, коли Богдан, подібно до героя бородатого анекдота, скаже «знову хочу до Парижа», на цьому їхня схожість і закінчиться. «Герой» ось уже скільки часу безнадійно повторює ці слова, анітрохи не вірячи, що його бажанню судилося збутися. Хоч коли-небудь. Хіба що коли рак на горі свисне. Абона вербі груші поростуть. У вустах же Богдана ця анекдотична фраза звучатиме абсолютно правдиво. Одного разу він уже там був. Ре-аль-но!!! І можна хотіти ще. На «законних підставах». І нове «хотіння» теж збудеться. Воно ж уже має досвід
Богдан Лисицязвичайний університетський професор. Утім, очевидно, кожен «учений муж» (чи й «жона») не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цій науці інших завжди програмують несхожість, оригінальність, неповторність кожного, хто цим займається.
Його стихією була, є і буде філологія. У минулому недовчений юрист, який залишив служіння Феміді на другому курсі, він «дезертирував» на романо-германський. Тут відчув упевненість. Одержав справжню душевну рівновагу й надзвичайну легкість від того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своїх санях. На своїй планеті. Яку дбайливо підготувала «Знаємо-Чия-Рука». І закинула його туди.
Лисицю вабило тут усе. І знайомство із завжди мудрим і точним у своїх характеристиках фольклором. І монументальний спокій античних служителів муз. І змога бачити мову зсередини. І віртуозне вміння користуватися нею, як користується глиною досвідчений та вмілий гончар, у руках якого вона стає лагідною і слухняною. І проникнення через вивчення мов інших народів до їхньої ментальності
Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потім багато чого ще відбулося, багато чого не відбулося і вже не відбудеться ніколи. Потім була робота на кафедрі, аспірантура, захист кандидатської, те ж саме і з докторською, звання професора. Відпочивати ніколи! Але цьому Лисиця тільки радів. Бо ніхто не забороняв знаходити в роботі нескінченні шанси для самореалізації. А цього Богданові тільки й треба. Інакше життяне цікаве. А в нецікавому житті й жити нецікаво.
Гортаючи в дорозі свіжу пресу, у «Фокусі» натрапив на цікавий матеріал. Всезнайки-носомрийки (вони ж«американські вчені»), які знічевя постійно відкривають усе нові грані homo sapiens, дійшли висновку, що знання «хоч би ще однієї мови» позитивно впливає на сексуальність такого «поліглота». Різко підвищуючи її. А це, виявляється, автоматично (з величезним знаком «+») впливає й на решту сфер людського життя. Карєру (легше здобути високооплачувану роботу). Іособисте життя (простіше знайти пару, завести більше дітей). Тобто: щастя й добробут людини практично цілком залежать від знання нею кількох мов. Богдан досконало володів англійською і французькою. Тому міг бути абсолютно спокійним. І карєра, й особисте життя його були «у повному порядку». За роботою, в яку він пішов з головою, йому ніколи було подумати про «родинне гніздечко». Завжди переносив «на потім». Утім, зараз, у свої сорок один, він мав абсолютну певність, що ще не перетворився на «допотопного манускрипта», який годиться лише для вивчення «на його матеріалі особливостей попередніх епох». Хоча Родинаце обовязки й відповідальність. Обовязковим і відповідальним Богдан міг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такій ситуації перед ріднимибоявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому відсутність родини для Богдана свідчила про «повний порядок в особистому житті». Де його родиною стала робота. А її завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, ніби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього ґудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову
І ось тепер в його житті виник Париж. Виник несподівано. Без натяків і «знаків згори». Хоча все свідоме життя Богдан таємно і десь навіть безнадійно плекав цю одну з найпотаємніших і бажаніших мрійпобачити це місто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельників. Доторкнутися до нього і вдихнути його чарівне повітря. Таємно Богдан вірив, що це коли-небудь та й станеться. І ось це нарешті таки сталося.