Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього стр 4.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,

я жертва сто разів підступного обману.

Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:

я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.

Дивлюсь цілісінька! Аллах акбар,

хоч часом черепи він бє, немов скрижалі.

Сказав сакі, красивий, наче пері:

«Відчинені в корчмі щоднини двері»

«Заради Неба хутко вказуй путь!..»

«Забудь про Небо: сонце у фужері!..»

Всевишній, Ти покинув небозвід?

Душа болить, бо жду з Небес привіт.

Не можу я радіти, бо у ницих

столи Ти накриваєш на обід

Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран

і, мовби той верблюд, очолив караван.

А ще дійма жура: себе в узді відчув я -

то недруги мої накинули аркан

Почув, що я подібний плотоводу:

пливу уміло в будь-яку погоду

рікою сліз. Боюсь, одначе, я:

і пліт пірне на дно, і я за ним під воду!..

Я сірий, сивий, мов торішній очерет,

сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.

А дні бредуть, як череда, у невідоме

Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи пєш шербет

Нехай від солі сліз я вії не очищу -

любов свою поставлю на щаблину вищу.

Коли дотла згорю в огні свого кохання,

не знайдеш, люба, ти золи на попелищу

Ми гості на пиру за маревом-столом,

точніше, цвинтар лиш оселя для сіром.

Живому ще завчасно вириють могилу,

а виривши, вважають послугу добром.

Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.

Хміль мій друг, бо ослабив на шиї петлю.

Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,

тож вино, мов кохану, я вірно люблю.

Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-

Звели новий, фортецю й кілька брам

Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -

Відкрите місто ворогу й вітрам!..

«Ознака істини звичайна простота», -

друг написав мені в кінці листа.

Продовжую я вчитися у майстра,

хоча прожиті у трудах такі літа!..

Скупий багач бідніший бідняка,

в якого щедра на добро рука:

він прийде до сусіда позичати,

бо той дав жебракові пятака

Всевишній наш Суддя! Ці докори за діло:

не знаю днини я, щоб серце не боліло!

Ночами сльози ллю все через нього я -

коли болить душа, чому страждає тіло?

Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?

А разом із журбою куди іти Тахіру?

Хтось каже: Небеса щедріші від землі

Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.

Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:

«У тебе в серці знов невиліковні болі.

Ти зайвий на землі, як попит на добро:

алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»

Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?

Чи ждав, коли життя лещатами затисне?

Мо, тайна Всесвіту розкрилася тобі

чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?

Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву

прийди хоча б на мить, спитай, як я живу

Троянди запашні ти заплела у коси,

а я від розпачу волосся сиве рву!..

Я соколом кружляв над квітником вдовиці.

Мене мисливець збив зраділи люди ниці.

На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,

тож Господу хвала, що не сміються птиці!..

Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!

Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатує.

Так був той час, коли стрільця боявся лев,

а нині лев страшний і той, хто смерть готує.

Ти ароматна так, немов квітучий сад.

І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,

не обійди на цвинтарі мою могилу:

я оживу, коли вдихну твій аромат.

Ти краща від троянд в своєму квітнику,

а я щодня бреду в пустелі по піску.

Але, де б я не був, міраж іде за мною:

вуста твої кохані, дорожчі за ріку.

Вселенський біль в душі, на радість ворогам.

Скорботу всіх людей узяв я в душу сам.

Всім страдникам напій знаходять від печалі,

коли ж страждаю я, страждання мій бальзам!..

За приклад не бери бездумного глупця:

за витівки дівиць не потривож Творця!

На віру попит є, і на безвіря також,

тож вибери товар, що буде до лиця.

Не здійснюй вчинків злих вже від дитячих літ,

щоб сором не спалив красу твоїх ланіт.

Покаєшся, але хулу людську не спиниш -

і стане, мов чулан, тісним для тебе світ.

Усім від дурня з терену вінець.

Розумний же картає не овець,