Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього стр 3.

Ти мною, мов мячем, вже граєшся давно

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний завше зірве кращий плід.

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра помовчи:

хто з друзів двічі випє цю отруту?

Знання та багатство троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось визнаний майстер, а хтось горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось килими для могутнього шаха!..

Не золото знання дають свободу:

в них слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

Поет не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть свого гінця.

Від нашого життя у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.

Баба Тахір

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв

Що ж кину у вогонь чи настромлю на голку.

Життя не зву життям, бо дах мій небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

Любов до тебе вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене

Душа без мук любові як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим яд гадюк

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось доля зла, у когось люба пані,

смерть камінь із Небес, а ми побите скло!

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

Ти срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і вязниця.

Бо ти голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

Сьогодні пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.