Віктор Гриценко - Вертеп Всевишнього стр 2.

О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,

бо молоді літа назад не поверну

Як косу розплете настане враз імла.

Попестити не смій: це пазурі орла!

Коли ж підкісники зняла ця юна діва,

здалось на мить мені, що мускус розлила

Як закохаюся, кладу на стіл сувій:

слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,

бо тільки я вмочу в свій каламар перо,

гукаю на гінця і серце шлю мерщій

Красуня йде повз нас і мало нам дороги.

«Всміхнулася кому?» такі у нас тривоги.

Про труд забули ми, одвічні блукачі,

за голову взялись, коли розбили ноги

Прийди й зігрій мене рубіновим вином,

у руки чанг візьми, крутни своїм стегном

Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла

плакуча та верба, що всохла за вікном

Страждають без вина серця розбиті:

для них бальзам чарки ущерть налиті.

Якби померлий випив хоч одну,

то, може б, і воскрес тієї ж миті.

Схотів, щоб смерть обходила тебе?

Живим в могилі заховай себе.

Чекай терпляче в ній міцну драбину,

щоби піднятись в небо голубе.

Не знаєш істині й речам ціни,

але готуєшся ретельно до війни.

Невже не слухав у дитинстві казку,

як стрілися на кладці барани?

Який же щедрий шах, підкорювач держави:

він срібла не жалів на ігри та забави,

і савани купив полеглим у боях,

і, врешті, для калік придбав магічні трави

Дивуюся, що смерть знов підняла косу:

скосила без жалю тебе й твою сльозу!..

Невже не відчуває сорому убивця,

підступно убиваючи красу?

Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:

кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.

Моя журба це не журба. Це Каф-гора,

а серце у гори без тріщини скала.

Чотири якості від Неба маю я:

здоровя, розум, добрі серце та імя.

Коли ці якості ти маєш від Аллаха,

не зібє з ніг життєва течія.

Ніколи не гордуй людьми і будеш благородним!

Рятуй нещасних від тюрми і будеш благородним!

Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,

а впав хтось в ноги, підійми і будеш благородним!..

Коли замовкну я, немов розбитий саз,

ти знай, що пристрастю убитий твій любас.

І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:

«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»

Моє щасливіше від всіх сердець,

мій дух свободи кожному взірець.

Так зустрічі зрадів, що зміг забути,

що ти неволі давній посланець.

Шахід Балхі

Блукав поміж руїн і тьмяної трави:

колись стрічав тут пав, тепер гніздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»

Погодились смутні, що мало тут мишви.

Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки Твої, а на вустах Твої печаті.

Як зірвеш їх скажу. Залишиш промовчу,

бо, власне, нічого мені Тебе повчати.

Створив мене Аллах рабом і паном Слова,

але я не скажу, що доля виняткова.

Я з праху, як і всі поети й читачі,

стебло і колосок, зернина і полова.

Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.

Століттями між гір квітки плетуть узори.

Одні приходять в світ, а інших палить смерть,

та степ все той же степ, а гори завше гори

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гірські вершини,

а бачу тільки твій, немов тополя, стан

В твою любов я хочу вірить, пері,

та й досі не постукала ти в двері.

Насіння сіяв я, плекав любов,

а урожай зневіра на папері.

Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.

Ночами до зорі вогнем горить вона.

Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим

суперника спалю, в тім не моя вина.

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар.  Забудь її на мить.

Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?

У роздумах над чаркою посидь»

Багацько в мене бід, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка біда мені смішна

В останній час чомусь подібний страхопуду

(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).

Вона як той суддя, який забув закон

і в котрого завжди засудженим я буду.

Ти мною, мов мячем, вже граєшся давно