Вчитель дістає з кишені маленький білий конвертик, виймає звідти фото і пропонує подивитись присутнім. Фотографія йде по руках.
ВчительІ от, як попіл Клааса
Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,
Так ця сімейна фотографія
Серце моє палить щомиті,
Нагадує мені кожної миті,
Що в світі є фашизм.
Ніколи не затьмариться в свідомості
Цей моторошний злочин звіра-нелюда.
Багато з нас, із старших вчителів,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пізнало на собі катівні таборів,
Багато вистраждало то чи ж варто
Концентруватись на страхітті, Вчителю?
Так можна вчадіти од жахів.
Хіба не досить вже, колего?
Не перебивайте. Це ж не ґречно.
Та й досить лиховісна ця історія.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.
Концентруватись на страхітті ні.
Концентруватись на памяті інше це.
Ось що газети пишуть нині:
Закінчився у Кілі, в ФРН,
Суд над есесівцем Ріделем,
Творцем «поліпшеної» душогубки.
В неї потрапляли мешканці
Окупованого Могильова
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судові заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не є болісною і, отже,
Не варто звинувачувати Ріделя
В жорстокості Ви чуєте не варто?!
Суд виправдав «раціоналізатора».
Серед присяжних вчителі були
В залі заворушились. Фотографія поволі переходить з рук у руки і знову повертається до Вчителя. Той ховає її у конверт і кладе в нагрудну кишеню.
Так от. Про вчителів.
Про ненависть з любові.
І про любов з великої ненависті.
В пенати рідні повернувшись
І переживши стільки, я хотів
Знов йти на фронт.
Хотів зустрітися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комісія медична жодна
Не могла визнати мене
Навіть «обмежено придатним».
Я знов пішов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати
Бодай крихтина забуття у праці.
Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.
Та мяко ніч приходила
Я прокидався о другій чи о третій,
Вивітрювався сон, як не було,
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпінням ранку,
Щоб утопитись у дитячім щебеті,
Щоб захлинутись у дитячім вереску,
Як щастя є воно поміж дітей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за німецьку мову,
Я вірив (навіть зараз вірю!),
Що станеться отак, що я зустріну
Гестапівця, що катував дружину,
Що вбив її і сина-крихітку,
І зможу я сказати по-німецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть віку,
Що не забудеться
Й не проститься ніколи.
Я вивчив німецьку мову.
Я володію нею досконало.
А потім взявсь за польську і за чеську,
Англійську і болгарську,
Французьку та іспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всі ці мови.
Але ж часу таке безмежжя
Від другої години ночі аж до ранку
Це ж ціла прірва часу.
Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете свої книжки
Від другої години ночі і до ранку?
Як вам вдалося написати
Педагогічних праць за цілий інститут?
Так, справді забагато:
Опубліковано триста десять наукових праць,
Тридцять дві книжки з-поміж них?
Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Моє натхнення два чуття глибоких
Любов і ненависть.
Любов безмежна до дітей.
І до фашизму ненависть бездонна.
Чи не здається вам, колего,
Не за адресою тут деякі емоції?
Я декілька разів уже бував
В Німеччині Демократичній.
І коли вперше я ступив
На землю на німецьку,
Коли заглянув я уперше
У сині очі піонерів-тельманівців,
Мені зітхнулося з полегшенням:
Це новий світ, це світ соціалізму.
Сама непримиренність до фашизму
У всіх його субстанціях
Гуманність справжня
Полягає в тому,
Що треба комуністом бути всюди
І в економіці, і в науці,
І в душі людській.
Коли учитель не прийде у душу,
Тоді чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманістом,
Коли не маєш до фашизму ненависті,
А він це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентність.
І ще хотів би я наголосити
Ось на такому, друзі дорогі:
Виховуючи людяність, і чуйність,
І почуття людської гідності,
Не можна забувати ні на хвилю:
Фашистські вбивці,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всі дітьми були.
Теж раділи сонцю.
Теж листи писали і сповідались
Своїм коханим матерям.
Теж наречених ніжно обіймали,
Оте розпрокляте все теж, і теж, і теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об камяну стіну,
Він же голубив, гладив по голівці
Свого синочка,
Донечку свою,
На фото ви вже бачили його,
З яким ніколи я не розлучаюсь,
Він же не сам він вірний сімянин
Із дітками двома й дружиною.
І взагалі нема гуманності абстрактної,
Нема людяності поза боротьбою,
Шаленою борнею політичною,
Яка заповнює всі наші дні по вінця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправді любить
Це Ленінові золоті слова.
До серця людського навіки
Перепинити доступ звіра ось в чім зміст
Покликання учителя, колеги.
Спасибі вам, шановний наш колего,
За щиру сповідь, що ми тут почули,
Ця сповідь йшла від глибини душі.
Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,
Щоб так прожити ув однім житті
Життів багато, повно і натхненно.
Хай радість супроводжує вас всюди!
А ми вам поклянемось, наш колего,
Обпечений жорстокою війною,
Що нас веде ідея комунізму,
Яка в крові вже клекотить у нас.
Ми всі, антифашисти і борці,
Вчимось із ваших книг вони нам радість
Пізнання найдорожчого в людині:
Народження людини в малюку.
Прийміть подяку! До нової зустрічі!
Німецькі колеги розходяться. До Вчителя підходить молодий чоловік, русявий, синьоокий, з папкою під рукою один з уважних слухачів. Бере Вчителя за руку і його пальцями несподівано гладить себе по голові. Вчитель вражений.