Іван Федорович Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник) стр 6.

Та Оникіївський район
Його ж на руках просто носив
Навіщо вигадки оці стереотипні!

А я кажу вам те, що знаю.
Він фантазер був, мрійник і фантаст.
Його дружина повна протилежність.
Саме життя це точність і конкретність,
Її я поважаю.

Двоїсте в ньому все. А от системи
Нема. А як же без системи
Видатний педагог?

От зустрічалась я з випускниками
Антона Семеновича.
Виникла буденна ситуація:
Треба було допомогти якось
Дружині Макаренка в одній справі,
Ті відразу про все домовились
Просто, по-демократичному.
Випускники цього Вчителя
Просто так не зуміли б!

Що ж це виходить по-вашому:
Вихованці Макаренка колективісти,
А вихованці Героя нашого
Індивідуалісти, чи як?

Приїздив до нас
Один педагог із Риги.
Все доскіпувався: скажіть та вкажіть
Різницю між Макаренком і цим Вчителем?
Кажу йому: нема антагонізму.
А він мені своє, нарешті:
Макаренко кував людину,
А Вчитель цей ліпив її. Різниця
Між ковалем і скульптором!

І це несправедливо. Вчитель наш
У кращому Макаренко сьогодні.
На новому етапі. Саме так!

Та годі вам. Спасибі за відвертість!
То ж творимо Учителя ми образ.
Мене найбільше вразило колись
«Слово до читача німецького».
Все в ньому запеклось!
Легенда й дійсність, біль і чистота.
Тож почнемо із нього. Вчитель
В Німеччині Вчитель на тлі
Бухенвальда

Скажіть нам, товаришу Вчителю,
У настановах ваших етичних
Є і такі гуманні слова:
«До людських слабостей терпимі будьте».
Тим часом ви самі непримиренні!
Десятки літ вже по війні минуло,
А Ви ще повні ненависті вщерть.
Звідкіль вона у вас?

Послухайте, звідкіль вона у мене?
Ненависть до фашизму?
Колега посоромивсь це означити,
Так, я окреслюю так, саме до фашизму
Як до машини людиноненависництва.
І не якась, а люта ненависть у серці.
Я хочу, щоб німецький педагог
Це зрозумів. Багато ж як від нього
Залежить, ким дитина буде
В двотисячному році. І чи добро чи зло
Він покладе їй зараз в юну душу?..

По-менторськи говорите ви надто.
Але, пробачте, на якій підставі?

Шановний, де твоя тактовність?

Ні, правильно колега так доскіпливо
Ціну складає цим важким словам,
Бо ці слова не просто появити
На білий світ.
Даруйте, коли буду велемовним
І прописними істини здадуться,
Та в цьому весь я, в цьому сенс життя.

Ми знаємо поважного колегу
Уже віддавна шана наша щира
І щирою увага буде наша.
Так просимо, колего.

Почав я свій педагогічний труд
У тридцять пятім році.
А в сорок першому моя кохана
Віра Петрівна Сулима
Скінчила Кременчуцький педінститут.
В тій школі, де я досі працював,
Збирались ми життя своє почати,
Сповиті райдугою юності й жаги.
Та вдарила війна і щезла райдуга.
Я з перших днів пішов на фронт.
Коли прощались, мріяли про те,
Що буде в нас чи син, чи донька.
Я вірив: скоро повернусь додому.
А тижнів десь за пять
Фашисти вже були на берегах Дніпра.
Село, де Віра у батьків жила,
Невдовзі вже окупували.
Війна, розор, зневага і ненависть.
А Віра Сулима з двома подругами
Ненавиділа любити ж бо хотіла;
Ненавиділа і листівки всюди,
Що наші льотчики скидали з літаків,
Вона розклеювала на хатах і клунях;
Ненавиділа і ховала хлопців
Оточенців, радянських полонених;
Ненавиділа і ховала зброю,
Щоб потім партизанам передати.
І от арешт. Гестапо.
Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,
Кілька днів допитувались в неї, хто керує.
Допитувались прізвища кілька днів.
Відповідала Віра тільки: «Віра!»
Дівчата теж відповідали: «Віра!»
І це було єдиним їхнім словом,
Бо вірили вони, жили у вірі.
Та Віра спородила сина.
В катівні мого сина спородила,
Надію ту, якою ми жили
І вимріяли, Віра спородила.
Життя їй лицеміри обіцяли
І злочин готували, хижий злочин.
І досі в мене серце палахкоче,
Вже чверть століття моє серце стогне,
Коли бодай на мить я уявлю,
Що сталося в гестапівській катівні.
Було синочку кілька днів од роду!
До ніжки столу привязав гестапівець
Маленьку душу, Віру ж бо до ліжка
Залізного безжально припяли.
Фашисти познущались над дружиною
Вона ж була красунею чарівною
З гарячими циганськими очима.
Гестапівець підніс дружині сина
Під ті зґвалтовані і непокірні очі.
Допитувався, хто керує ними.
«А ненависть!» відповіли ті очі.
«Смертельна ненависть!» відповіли вуста,
Запечені, змордовані до краю,
І німо знов мовчали, німували.
Закатували сина за мовчання.
А Вірі викололи дивні карі очі
Й повісили там, у дворі тюрми.
Це сталось саме тоді,
Коли я був поранений під Ржевом.
Прострелені у мене груди,
А декілька осколків досі
Сидять в моїх легенях і під серцем
Коли звільнили рідний наш район
Від окупації, приїхав я додому,
Дізнався про лиху трагедію.
Я слухав допити
Отого поліцая-зрадника,
Що видав їх і був при катуваннях.
І втік від помсти
Фашистський офіцер.
Лишилось в памяті моїй
Лиш прізвище його Функе, Франц Функе.
Та ще оця в кишені, гляньте,
Його сімейна фотографія