Іван Драч
Соняшник
Поезії 1960–1970 років
© І. Ф. Драч, 2016
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016
© І. М. Дзюба, передмова, 2016
© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016
«Народжуйте себе допоки світу…»
Я не випадково виніс цей поетичний афоризм Івана Драча в заголовок передмови. Річ у тім, що незупинний розвиток – без відпочинку, без «тайм-аутів»; невгамовне шукання нової якості; постійне самонародження і самоствердження на щоразу вищому рівні або в інакшій іпостасі, часом, може, і методом спроб та помилок, не без утрат, – найхарактерніша ознака його творчої особистості. І це ми побачимо на матеріалі всієї його літературної продукції. Духовна жага, жадібність до пізнання й переживання світу та випробовування різних «підходів» до нього, енергія самотворення притаманні Іванові Драчеві такою мірою, як небагато кому в українській літературі. Водночас творча істота цього поета не є чимось невловним, протеїстичним, різнорідним до еклектизму; навпаки, в ній виразно промовляє про себе стала інтелектуальна та емоційна основа. І все розмаїття його творчих виявів не справляє враження хаотичності, чи калейдоскопічності, чи парадоксальної некерованості, а підлягає цілості поетового духу; розвиток не так імпульсивний, як продуманий (що відповідає силі раціоналістичного начала в енергетичному потенціалі Івана Драча), у всякому разі, має свою внутрішню логіку.
Та почнімо з деяких найнеобхідніших відомостей про поета. Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці на півдні Київської області в родині робітника радгоспу. Закінчив середню школу в районному центрі Тетієві, потім якийсь час викладав (не було ж дипломованих викладачів, не вистачало!) російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвеняче. Далі працював інструктором Тетіївського райкому комсомолу, а з 1955-го по 1958 рік відбував строкову службу в Радянській армії. 1958 року вступив до Київського університету, але не закінчив його: на той час юнак уже виявив незалежну вдачу і деякі «дисидентські» погляди, і його брутально «вижили» з університету – з тієї «альма-матер», яка через кільканадцять років почне пишатися своїм «вихованцем» і запрошуватиме до себе як почесного гостя… Втім, вищу освіту він таки здобув заочно, а також успішно закінчив Вищі сценарні курси в Москві, кілька років працював у сценарному відділі Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка (а ще перед навчанням у Москві був короткий, але надзвичайно цікавий час: 1961–1962 роки – період роботи в редакції газети «Літературна Україна»).
Уже з цієї анкетної квінтесенції видно, що юнацький етап Драчевої біографії був типовим для його літературного покоління багато в чому, але де в чому й особливим, з моментами унікальності. Отож, трохи про це.
Згадаймо рік народження: 1936-й. Цей рік дав українській літературі не тільки Івана Драча, а й Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Підпалого. Роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням «шістдесятників» і хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом, Миколою Холодним, Василем Голобородьком, Василем Стусом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Дивовижний генетичний вибух – немовби українська земля поспішала народити нові таланти на зміну масово страченим; немовби народ рятував себе біологічно після геноциду 1932–1933 років і після винищення культури в 1930-ті.
Дитинство цього покоління припало на роки війни, фашистської окупації, тяжкої повоєнної відбудови. Але їхні характери та долі формувала атмосфера не лише гнітючих вражень та жорстоких випробувань, а й тієї недоглянутості, що обертається дитячою свободою і багатством самостійного досвіду, і того своєрідного морального катарсису, очищення у взаємодопомозі та протистоянні спільній біді і щоденним смертельним небезпекам – у часи воєнного лихоліття, а потім – тих надій на благодатне майбутнє, що прийшли із закінченням війни. Мабуть, звідси і моральний ідеалізм та максималізм багатьох найдостойніших із цього покоління, а також задатки вродженої інтелігентності, далі розвинуті за рахунок постійної душевної й інтелектуальної роботи. Роботи, що випливала із жадоби пізнання: як потреба компенсувати елементарну обділеність дитинства. У підлітків, для яких книжка була рідкістю, а епізодичний фільм у злиденному сільському клубі та недорікувата (через постійні обриви дроту) радіоточка тільки й давали бентежне відчуття ширшого світу, – у цих підлітків складався особливий, може, мало зрозумілий сьогодні, романтичний потяг до цього ширшого світу, бажання доступитися, «дотягтися», дорівнятися до нього – насамперед за рахунок знань, науки. Звідси голод на книжку й культуру, звідси ревні зусилля причаститися і до музики, і до живопису, і до всіх з’яв безмежного і знадливого світу мистецтва. І, може, Іван Драч як ніхто блискуче і повно уособлює оце самовироблення українського інтелігента-неофіта, шлях сільського хлопця до багатств світової культури, всупереч усім об’єктивним перешкодам, завдяки власній інтелектуальній потребі та культуротворчій волі. І воднораз це взагалі образ історичної долі української інтелігенції, яка щоразу мусила починати все «з нуля» – внаслідок насильницького переривання традиції, відсутності національної освіти, фізичного винищення цілих поколінь культурних діячів.
Але покоління майбутніх «шістдесятників» мало ще й ту особливість, що, переживши на самому початку свого життя глобальну катастрофу і глибоке всенародне збурення, якими стала війна, та бувши причетним до надзвичайного загальнонародного напруження післявоєнної відбудови, воно немовби психологічно було забезпечене здатністю до масштабних соціальних переживань. До того ж воно не встигло набути гнітючого досвіду, яким жорстока сталінська дійсність наділила старші покоління, і, відповідно, їхні думки були порівняно менше обтяжені політичними стереотипами, обережністю і страхами. Воно більше чекало від майбутнього, легше сприймало нові надії та ілюзії. Це той випадок, коли соціальна і політична наївність залишають більший резерв для громадянської активності.
Тому, коли після смерті Сталіна з’явилися ознаки того, що нове керівництво країни у пошуках виходу із кризи, в намаганнях змоделювати нові політичні та соціально-економічні перспективи готове на часткову ревізію сталінізму і деяке послаблення деспотизму, – саме це молоде покоління зреагувало на таку перспективу найдовірливіше і найбурхливіше. А коли XX з’їзд КПРС став ареною критики деяких із найочевидніших злочинів Сталіна і задекларував прагнення до оновлення і демократизації суспільства, то це, власне, і дало поштовх «шістдесятництву», яке стало чи не найприкметнішою складовою частиною ширшого національно-культурного руху в Україні (що, в свою чергу, вписувався в суспільні зрушення загальносоюзного масштабу).
Майже всі ті, кого пізніше назвали «шістдесятниками» (з легкої руки Олеся Гончара), фактично починали у другій половині 1950-х років. Чи не найщедрішим джерелом нової літературної хвилі виявився Київський університет. У ті роки тут рясно вродило на молодих поетів, тут навчалися Василь Симоненко, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Підпалий, Станіслав Тельнюк, Микола Холодний, Тамара Коломієць, Наталка Кащук, Петро Засенко, Володимир Коломієць, Дмитро Онкович, Микола Сом, Роберт Третьяков. Активно діяла літературна студія, в яку на творчі зустрічі з початківцями приходили Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Андрій Малишко. Це була велика школа для початківців, але, навчаючись і набуваючи власної творчої сили, багато хто з них готувався кинути виклик старшим, сказати своє нове слово, шукати естетичну альтернативу традиційній поезії.