Карпенко-Карий Іван Карпович - Хазяїн стр 8.

Лiхтаренко i Феноген (за сценою).

Феноген. Ой-ой-ой! Вий­шли.

Лiхтаренко. Ой-ой-ой!

Феноген. Я вас не бо­юся!

Лiхтаренко. I я вас не зля­ка­юсь!

Феноген. По­ба­чи­мо!

Лiхтаренко. По­ба­чи­мо!

Феноген. Що ви ме­нi мо­же­те зро­бить?

Лiхтаренко. А ви ме­нi що? Я не Зе­лепський.

Феноген. Я? Ха! Я де­що знаю. Ска­жу - i по­ле­тиш!

Лiхтаренко. I я де­що знаю. Ска­жу - i зос­та­нусь, а Фе­но­ге­но­вi в по­ти­ли­цю!

Феноген. Ти про ме­не нi­чо­го не знаєш ху­до­го.

Лiхтаренко. I ти про ме­не нi­чо­го не знаєш.

Феноген. А за бу­ря­ки!

Лiхтаренко. А за ва­ла­хи!

Феноген. Що - за ва­ла­хи? Що? Ну, ска­жи!

Лiхтаренко. Пер­ше ска­жи за бу­ря­ки, а я по­чи­нать не хо­чу.

Феноген. А хто при зда­чi бу­ря­кiв взяв з за­во­да п'ятсот кар­бо­ван­цiв?

Лiхтаренко. Я взяв. Та не до­ка­жеш, не в тi взув­ся! А ти взяв за ва­ла­хи з куп­ця по гри­ве­ни­ку вiд ва­ла­ха - двiс­тi руб­лiв, i я до­ка­жу, бо маю лист вiд Крач­ковсько­го!

Феноген. Я не брав - вiн сам дав.

Лiхтаренко. Еге! Не вмер Да­ни­ло, та бо­ляч­ка вда­ви­ла! Слу­хай­те, Фе­но­ген Пет­ро­вич! Ви не сва­рiться зо мною, бо нас­ко­чи­ла ко­са на "ка­мiнь. Я не з тих, що бо­яться! Нi! Так i знай­те. Бе­рiть - я вам не за­ва­жаю, не за­ва­жай­те й ме­нi! Я не вiзьму по-дур­но­му, а пер­ше зроб­лю ха­зяїно­вi ко­ристь, а по­тiм i се­бе не за­бу­ду… Кра­ще зро­би­мо мiж со­бою до­го­вор: брать, де да­ють i де мож­на, а па мен­ших звер­тать! От ви хо­тi­ли виг­нать Кли­ма - так i тре­ба, щоб за­ма­зать очi за ва­ла­хи, бо й вiн де­що знає, - тiлько вам це не уда­ло­ся; хо­тi­ли наш­ко­дить за пше­ни­цю ме­нi, та наш­ко­ди­ли Зо­зу­лi… Бо ви чу­ли дзвiн, та не знаєте, вiд­кiль вiн, пос­та­рi­ли, ню­ха­ло зоп­су­ва­ло­ся! За пше­ни­цю я взяв теж п'ятсот руб­лiв, по пiв­ко­пiй­ки з пу­да, ану, до­ка­жiть… То-то! А як­би ви бу­ли в ком­па­нiї зо мною, то я взяв би по ко­пiй­цi i вам дав би трис­та кар­бо­ван­цiв, а ха­зяїн взяв би не со­рок ти­сяч чис­то­га­ном, а трид­цять вi­сiм… Чо­го ж йо­му ще? Дай бо­же по­вiк! Що, хi­ба не прав­да?

Феноген. Прав­да!.. Див­люсь я на те­бе i ду­маю: де ти так­ни узяв­ся? От вiк про­жив ко­ло та­ких дiл, де кож­ний день од­ним ве­ли­кi ба­ри­шi, дру­гим гро­шi, а тре­тiм, як ка­жуть, ши­шi, - а та­ко­го iдо­ла, як ти, не ба­чив! Ми хоч кри­лись i криємось, а ти го­во­риш про те, що взяв чи вкрав, не­мов ко­му доб­ро зро­бив!!!

Лiхтаренко. А як же б ти ду­мав?! Що то за сло­во - ук­рас­ти? Ук­рас­ти мож­на тiлько ко­ня­ку, во­ла i все те, що є жи­во­го i що го­то­ве вже ле­жить на свой­ому мiс­цi. Я нi­чо­го та­ко­го не бе­ру, не кра­ду - бо­же сох­ра­ни! Я так роб­лю: щоб все те, що є в ха­зяїна, бу­ло цi­ле i щоб ме­нi бу­ла ко­ристь! Це ко­мер­чеський ген­дель! От я од­бе­ру вiд му­жи­кiв об­роч­ну ка­зен­ну зем­лю, вiзьму на­дi­ли в арен­ду, i му­жи­ки, ос­тав­шись без зем­лi, бу­дуть ро­бить на на­шо­го ха­зяїна, як крi­па­ки! Та щоб вiд та­ко­го ко­мер­чесько­го ген­де­ля не мать ко­рис­тi! То­дi б я лi­чив се­бе пос­лiд­нiм дур­нем! Ха­зяїн хо­че за­ро­бить, i я хо­чу за­ро­бить? Всi рвуть, де тiльки мож­на зiр­вать, а я бу­ду ди­виться та за­ви­до­вать, як лю­де ба­га­тi­ють? Я не та­кий! За­ви­ду­ють тiлько не­до­те­пи!

Феноген. I ро­зум­но, i прав­ди­во! I де ти та­кий узяв­ся? Лiх­та­рен­ко. Хазяїни ви­ко­ха­ли! Ба­чи­те, ко­лись, ка­жуть, бу­ли од­важ­нi лю­де на вiй­нi, - би­лись, ру­ба­лись, па­ли­ли; го­ло­ви ко­ти­лись з плеч, як ка­пус­та з ка­ча­нiв; те­пер не­ма та­ких стра­хо­вий i вся од­ва­га чо­ло­вi­ча йде на те - де б бiльше за­че­пить!.. Ко­лись бу­сур­ма­нiв об­ди­ра­ли, а те­пер своїх рiд­них! Як на вiй­нi нi­ко­го не жа­лi­ли, - бо ти не вб'єш, те­бе уб'ють, - так тут не­ма чо­го сли­ни роз­пус­кать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з те­бе!

Феноген. Ну, по­цi­луємся i бу­де­мо то­ва­ри­ша­ми!

Цiлуються.

Лiхтаренко. Так кра­ще! Знай­те, що Петька Ми­хай­лов ду­ту свою тор­гов­лю i все ха­зяй­ст­во хо­че зiр­вать мi­ною банк­ротст­ва. Банк­ротст­во - ко­мер­чеський ген­дель! Цим спо­со­бом вiн обiк­ра­де ба­га­то лю­дей, а сам на­жи­ве мi­лi­он! Ме­нi вже вi­до­мо, що i наш ха­зяїн взяв­ся йо­му по­ма­гать i пе­ре­га­няє на свої сте­пи два­над­цять ти­сяч овець. Куртц - "етi нi­ког­да!", бо вiн ду­рень, а ми - "етi всег­да!". При сал­га­нах бу­де­те ви - не ло­вiть же гав! Ко­ли пер­ше бра­ли ко­пiй­ку, бе­рiть де­сять! Жа­лi­тись не бу­дуть, не­ма ку­ди: тут вор у во­ра кра­де! Ко­ли що тре­ба, я по­мо­жу, за­те ж, що б я не зро­бив, - по­ма­гай­те! Що б ви не по­чу­ли: ко­му i скiлько я дав одс­туп­но­го на тор­гах за об­роч­ну ка­зен­ну зем­лю, за скiлько я пiд­ку­пив пол­но­мо­че­них i всю гро­ма­ду вiд­дать свої на­дi­ли в арен­ду, - не ва­ше дi­ло!

Феноген. Я i слi­пий, i глу­хий, i нi­мий: ро­би, як хо­чеш, та ме­не не за­бу­вай.