Карпенко-Карий Іван Карпович - Хазяїн стр 7.

Пузир i Фе­но­ген.

В па­лi­сад­ни­ку по­ка­зу­ються Ма­рiя Іванівна i Со­ня. Со­ня з лiй­кою.

Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Соня. Iван Ми­ко­лай­ович! От спа­си­бi! Яким вiт­ром?

Ка­ли­но­вич. Пiв­ден­ним, теп­лим! Доб­ро­го здо­ров'я та бо­же по­мо­жи!

Соня. Спа­си­бi! Сьогод­ня та­бель, здається?

Калинович. I праз­ник для мо­го сер­ця! Як же по­жи­ваєте, сiльська оби­ва­телько?

Сiдають на ос­лiн.

Соня. Ох, не пи­тай­те! Тяж­ко бу­ло че­рез те, що не зна­ла, що ро­бить i як ро­бить… I тiлько сьогод­ня ви­пад­ко­во нас­ко­чи­ла на стеж­ку, i ста­ло ра­дiс­но! Те­пер ра­дiсть моя ще ви­рос­ла сток­рат, бо ба­чу вас, мiй до­ро­гий учи­те­лю, i мо­жу з ва­ми по­дi­ли­тись своєю ра­дiс­тю.

Калинович. I я ра­дiю, що ба­чу вас в та­кiм яс­нiм наст­рою. Ну, а пiс­ля цеї пе­ред­мо­ви роз­ка­жiть, яке ви най­шли тут дi­ло?

Соня. Знаєте, Iван Ми­ко­лай­ович, я за­ди­ха­лась пе­ред цим ве­ли­ким ха­зяй­ським ко­ле­сом; во­но так страш­но гу­де i так пруд­ко кру­титься, що ми­мо ме­не про­лi­та­ли, мов у снi, са­мi тяж­кi вра­жiн­ня, i я на­вiть не мог­ла ро­зiб­ра­тись нi в чiм, а тiлько сер­цем чу­ла, що тут навк­ру­ги ме­не ро­биться неп­рав­да, зло; а поп­ра­вить, зу­пи­нить зло - не­си­ла, бо нi­чо­го доб­ре не ро­зу­мiю! Те­пер по­па­ла на стеж­ку. I от пер­ше всього взя­ла со­бi за­да­чу: слiд­ку­вать, щоб доб­ре ро­бо­чих хар­чу­ва­ли, а там, да­лi, я увiй­ду i в са­му суть!