Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий

Медвідь і Гри­ва, вхо­дять.

Ті ж і ба­га­то лю­дей.

Медвідь. Та тут і по­ло­ви­ни ще не­ма гро­ма­ди.

Гаврило. Так змо­ви­лись: щоб не примітив двір, не всім зби­ра­ти­ся на ра­ду.

Медвідь. І це діло.

Гаврило. А хто ж оце чу­жий між на­ми?

Грива. Чу­жий я тільки на об­лич­чя, а біда у нас од­на. Тікаю з сло­бо­ди у ліс.

Гаврило. Щас­ли­вий, що не пійма­ли; а в нас з со­ба­ка­ми ви­шу­ку­ють і лов­лять всіх утікачів. Здається, й не в тюрмі, а скрізь сто­ро­жа панськая ча­тує.

Медвідь. Іди, Ми­ки­то, надвір і стань лиш ти на варті. Ті­ль­ко ча­туй доб­ре.

Микита. Очі витріщу, як со­ва, а ву­ха нас­тав­лю, як ли­си­ця. (Вий­шов.)

Медвідь. Ну що ж, па­ни-брат­тя, чи бу­дем пан­щи­ну ро­бить, чи бу­де­мо тіка­ти?

Гаврило. Ку­ди ж йо­го вте­чеш від панських ко­заків?

Медвідь. Са­ва обіщав від по­гоні обо­ро­нять.

1-й чо­ловік. А де ж Са­ва? Ко­ли б від нього ра­ду нам по­чуть!

Медвідь. Сьогод­ня бу­де тут. Ка­зав, що в двір заг­ля­не, бо хліба і пшо­на в них об­маль, а брать з лю­дей харчі йо­го то­ва­риш Гнат не хо­че.

Гаврило. То підож­дем Са­ву.

Медвідь. А по­ки Са­ва прий­де, тре­ба нам обмірку­вать. Не один же чо­ловік, а ціла, мов­ляв, гро­ма­да. Тре­ба, щоб змо­ви­тись, щоб дум­ка бу­ла од­на у всіх, а то як прий­де Са­ва, то в нас тоді поч­неться су­пе­реч­ка.

Всі. Так, так!

Гаврило. Тре­ба по­го­ди­тись.

Медвідь. І знай­те всі, що три дні то­му на­зад, ото як ми чин­шу пла­тить не за­хотіли, лист пішов до Ка­не­ва, що ми бун­туєм! То глядіть, що сам Потоцький нас­ко­чить на се­ло з во­ло­ха­ми своїми і шку­ру спус­тить з нас.

Гаврило. Трик­ля­те жит­тя! З кож­ним днем рос­те і чинш, і пан­щи­на, й по­дат­ки - не­си­ла нам їх од­бу­вать.

1-й чо­ловік. Нас за­ма­ни­ли всіх на сло­бо­ди, і як се­ли­лись тут, то обіща­ли нам, що по два зло­ти в рік чин­шу ми бу­де­мо пла­тить у панськую каз­ну на вічність, а те­пер…

Гаврило. По­ма­лу, по­ма­лу на­бав­ля­ли, та вже дійшло до ні­ку­ди.