Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 11.

Насамперед обріжу язи­ка, як швай­ку, як жа­ло, не­хай, за­мі­сть ре­чей зрад­ли­во-со­лод­ких, си­чить, мов га­дю­ка!

Ті ж і По­тоцький з гай­ду­ка­ми і ко­зач­ка­ми. Всі йо­му кла­ня­ються низько, він іде до крісла і сіда.

Ті ж, Яворський і Ка­чинська.

Зося, Жезніцький і По­тоцький.

Потоцький. О, яка пан­на пре­хо­ро­ша. Под­лий хлоп - смак доб­рий ма! Панна єсть Зо­ся Кур­чинська?

Зося. Так, яс­но­вельмож­ний па­не.

Потоцький. Бу­ла в по­лоні і з по­ло­ну по­вер­ну­лась? Хто ж пан­ну ви­ку­пив з не­волі? Про­шу повідать все мені, бо Ча­лим я й гісторією пан­ни за­над­то цікав­люсь.

Зося. Як ме­не з до­му ви­хо­пи­ли,- яс­но­вельмож­но­му па­ну, пев­но, більш відо­мо, ніж мені, бо я з стра­ху зомліла. Тілько в полі уночі прий­шла до пам'яті. Я чу­ла, як гай­да­ма­ки жар­ту­ва­ли над тим, що віз ме­не. Ніч бу­ла тем­на, і я не ба­чи­ла в ли­це ніко­го. Ко­ли це рап­том ста­ли, і я по­чу­ла гомін: "Ота­ман, ота­ман!.." Ота­ман крик­нув грізно: "Хто дівку за­хо­пив?" Усі мов­ча­ли. Він гнівну річ до всіх дер­жав, ко­рив і смертію стра­щав то­го, хто цей зро­бив учи­нок. Потім звелів двом ко­за­кам ме­не у корч­му од­вез­ти. Ми їха­ли ліса­ми, яра­ми гли­бо­ки­ми ще цілий день! Гай­да­ма­ки ме­не го­ду­ва­ли хлібом су­хим і так по­во­ди­лись, як з пан­ною то слід. Увечері ме­не до корч­ми при­вез­ли і, на­ка­зав­ши жи­дові ру­до­му від ота­ма­на сво­го Са­ви, щоб він беріг ме­не, як ока, там по­ки­ну­ли і са­ми вер­ну­лись.

Потоцький. Бідна бран­ка! Ну, і що ж потім, пан­но моя хо­ро­ша?

Зося. Жи­ди що­ве­чо­ра мені ка­за­ли: "Сьогод­ня бу­де, пев­но, Са­ва!" І я три ночі від стра­ху не спа­ла, бо кож­ний стук, ма­ленький тріск чи шум од вітру бу­див ме­не, і я тремтіла, си­дя­чи на ліжку.

Потоцький. Ну, ну!

Зося. Жи­ди мені слу­жи­ли й до­год­жа­ли, а бай­ка­ми про Са­ву так заціка­ви­ли ме­не, що я на­решті вже са­ма йо­го без стра­ху жда­ла і ба­чи­ти хотіла страш­но­го всім на Ук­раїні га­й­да­ма­ку.

Потоцький. І що ж, та­ки діжда­лась?

Зося (зітхну­ла). Діжда­лась…

Потоцький. І гай­да­ма­ка скрив­див пан­ну!!

Зося. О ні, яс­но­вельмож­ний па­не. Са­ва - чес­ний ли­цар!

Потоцький. Чо­го ж па­нян­ка так зітхну­ла?

Зося. Так.

Потоцький. Ну-ну, далі!..

Зося. Раз уночі, ми тілько що ляг­ли і по­га­си­ли світло,- жи­дівка у ваньки­рок, де я меш­кан­ня ма­ла… мені про­шеп­та­ла: "Приїхав!.." Я одяг­лась мерщій і вий­шла на­зустріч! Пе­­ре­до мною сто­яв ли­цар, кра­що­го й між шлях­тою не ба­чи­ла ніко­ли, і усміха­ючись, і лагідно, і ми­ло про­мо­вив: "Не бійся ме­не, пан­но, я тобі ли­ха не зроб­лю! Доз­воль по­сидіти з то­бою, по­ба­ла­кать і тим роз­ва­жи­ти моє су­во­ре гай­да­ма­ць­ке жит­тя!.." І ми ба­ла­ка­ли всю ніч; про скривд­же­ний на­род він го­во­рив, про панськії неп­рав­ди, потім співав мені чарівні пісні і зво­ру­шив ме­не до сліз… Два ра­зи ще я ба­чи­ла йо­го, а потім од­вез­ли ме­не до­до­му.