Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 10.

Палац.

Жезніцький і Яворський.

Жезніцький. Ну, як же пан жи­ве в мал­жонстві? Шлюб є прис­ма­ка, ка­жуть, до жит­тя!

Яворський. Не вір, мій па­не! Шлюб є та­ка прис­ма­ка, після кот­рої по­те­ряєш смак до са­мо­го жит­тя!

Жезніцький. О, ко­ли б па­нові дос­та­ла­ся Ка­ся в жо­ни, то, пев­но, він не те б ска­зав?

Яворський. Не­хай бо­ро­нить бог! Від ста­рої Ка­чин-ської - я тікаю в двір, а мо­ло­да - са­ма б сю­ди тіка­ла, бо тут ка­ва­лерів, як го­робців у старій стрісі.

Жезніцький. То пан кобіт зна ду­же доб­ре.

Яворський. О па­не! На­ди­вив­ся при дво­рах, бо я тут з мо­ло­дощів.

Жезніцький. То на­що ж пан же­нив­ся?

Яворський. А, па­не, я же­нив­ся з ро­що­том: пані Ка­чи­н­сь­ка - кобіта літня, її ка­ва­ле­ри вже об­ми­на­ють, як хлоп по­ро­ж­­ню корч­му, то я собі маю свя­тий спокій, бо моя пані упа­да тільки за мною.

Жезніцький. Але та нуд­но!

Яворський. За­те без­печ­но.

Жезніцький. То в ка­ва­лерськім стані, як я ба­чу, най­без­печніше.

Яворський. Так… Кобіти люб­лять всі муж­чин тілько у ка­ва­лерськім стані, бо для кобіти кож­ний ка­ва­лер є, па­не, си­­ро­та, кот­ро­го тре­ба жаліть і лас­ка­во йо­му у вічі заг­ля­дать.

Жезніцький. А після шлю­бу що?

Яворський. Кобіти знов шу­ка­ють си­ро­ту.

Жезніцький. Ха-ха-ха! То кра­ще я зос­та­нусь си­ро­тою.

Яворський. А хіба пан шлюб хотів узя­ти?

Жезніцький. Хотів бу­ло…

Яворський. А з ким, ціка­во?

Жезніцький. З прек­рас­ною Зо­сею із Оче­рет­но­го, коли пан зна, та, на моє щас­тя, гай­да­ма­ка Ча­лий її вкрав.

Яворський. То щас­тя панське вже ми­ну­ло, бо Ча­лий Зо­сю ту на­зад вер­нув до­до­му.

Жезніцький. Нев­же?!

Яворський. То пан не зна? Во­на те­пе­ра тут, у замку,- при­їха­ла сьогод­ня, гос­тює у своїх і всім роз­ка­зує не­ма­ле ди­во; ко­ли по­чує пан, то, пе­вен я,- чуп­ри­на ста­не до­го­ри!

Жезніцький. Що, що та­ке? Пан на­ва­жив­ся ля­кать ме­не!..

Яворський. Зо­сю привіз до­до­му наш пан Шмигельський.

Жезніцький. Що?! Шми­гельський від Ча­ло­го привіз Зо­сю?

Яворський. Так, так, па­не, я сам чув!

Жезніцький. Ага, ага! Так бач, де пан Шми­гельський опи­нив­ся? До гай­да­маків, бестія, прис­тав! Стри­вай же, по­па­де­ш­ся ти мені.