Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 12.

Ті ж і гай­дук, по­дає лист. А потім Шмигельський і Ча­лий.

Медвідь і Гри­ва. Пер­ше Гри­ва, ви­ла­зить з пе­че­ри.

Грива. Яко­ве! А ти на де­реві?

Голос. Си­дю в гнізді й ча­тую.

Грива. Ча­туй, ча­туй! Ти хоч і кри­вий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаб­лею.

Голос. Я чую, десь да­ле­ко їдуть вер­хові, але не вид­ко ще.

Грива. І дасть же бог та­кеє око й ухо!

Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі ви­нир­нув який­сь чо­ловік і сю­ди пря­мує.

Грива. Один?

Голос. Один.

Грива. Один, то бай­ду­же! Це, пев­не, не во­рог.

З-за кущів ви­ти­кається го­ло­ва.

Хто там?

Медвідь (ви­хо­дить). Я!

Грива. Медвідь! Здо­ров, бра­те.

Обнімаються.

А ми вже ду­ма­ли, що ти десь зги­нув.

Медвідь. Ма­ло не зги­нув.

Грива. Півго­ду ми те­бе не ба­чи­ли. Де ж ти про­бу­вав?

Медвідь. Після то­го, як Са­ва кіш наш зруй­ну­вав, я з ку­пою ма­лою скрізь ха­зяй­ну­вав, по­ки той ирод Са­ва не нас­ко­чив.

Грива. Хар­циз!.. Зрад­ник!.. Пад­ло! Уна­див­ся до ля­шень­ків в Польщу па­ном жи­ти…

Медвідь. Та й ло­вить гай­да­маків по сте­пах… та ще, іро­дів син, що ви­га­дав: скрізь універ­са­ли розіслав і кли­че гай­да­маків до се­бе, да­ру­ючи їм землі і вільго­ти.

Грива. Знаємо ми ті вільго­ти! Ля­хам, ви­хо­дить, на ко­ри­сть щоб пра­цю­ва­ли.

Медвідь. А так. По­ло­ви­на мо­го за­го­ну пішла до нього та й по­ка­за­ли схо­ван­ку на­шу, а він нас­ко­чив і всіх по­ло­вив. Здається, я один тілько і втік.

Грива. Не­має гірше, як свій: зна всі фиглі; ніку­ди не схо­ваєшся від нього.

Медвідь. Він но­сом чує гай­да­маків.

Грива. Ну, знаєш, ло­вить вовк, ло­вить, але ж і вов­ка пійма­ють.

Медвідь. Ох, він, брат, ха­рак­тер­ник. Ніхто Са­ви не піймає, хіба сам Гнат.

Грива. Ма­буть, що так. От же виз­вав­ся Кульба­ба, пішов, щоб стра­тить Саву, і чут­ка про­па­ла. Потім зно­ву Го­рицвіт пішов,- і то­го не­ма. А місяць то­му пос­лав Гнат До­ро­ша Кра­в­­чи­ну,- цей, ка­жуть, з чор­та­ми нак­ла­да,- од­на­че щось і Кра­в­чи­ни не­ма дов­го.

Голос. Наші під'їздять. А да­ле­ко ще один чо­ловік ма­ня­чить. Темніє, не ба­чу.

Медвідь. По­ки дізнаємось, де Са­ва, гля­ди, щоб не діз­на­всь він, де ми.

Грива. Ні, у пу­щу цю він не піткнеться, хит­рий лис; бі­льш на засідках та зне­нацька, а тут прий­деться в руч­ки. Між ци­ми ске­ля­ми та в но­рах цих, як світ стоїть, то, пев­но, ще ніхто не жив, а тілько звір во­дивсь і тут хо­вав­ся. Ми тут уби­ли аж двох мед­ведів і од­ня­ли у них цю ха­ту для Медведя.