І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже ніколи для їх ніякої забавки. Справді, з старим умерла і його Ратієвщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всіх усюдах кревні сльози та гіркі жалібниці, чого їм стоїли панові затії, що вони там терпіли, як бідували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зігнувся, а борода біла, як молоко, по коліна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсім не видно, хіба уночі почуєш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, віщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкіш-багатство. Старий і досі не стеряв віри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тільки приїде молодий панич з столиці. Роки минали, панича не було. Широкий рів без піддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, і от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила свої широкі листи, і хіба тільки уночі кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.
З приїзду стіна тріснула, сипалася, бійниці попадали, і пушок не видно сховалися під своїми руїнами; міцні залізні штаби, що держали глуху браму, іржа проїла, зламалися, брама лежала долі, ніхто її не піднімав, і в роззявлені завжди ворота видно було, як колись чистий двір заріс бур'яном, як самий палац опустився. Двері його були наглухо забиті; шибки у вікнах, та й то з половини, поцвіли, запліснявіли жалібно вітер свистав у їх чорні пробоїни; колись зелена залізна покрівля злущилася, іржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один ріг угору, нікому було те полагодити, вільно вітер гуляв по всій оселі, дощ лив у дірку; стіна тріснула, розійшлася, балки підгнивали-падали, димарі наполовину стриміли мов каліка-старець,
і бадляється Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати, промовив Івась.
То що? Він же витреться, спокійно відказав Василь.
Хлопці знову сплюнули.
А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уляглися, мов квіточки, казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, виглядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.
Ходімо, Іване, хай йому біс! сказав Грицько, ще раз сплюнувши. Ми прийшли за ним, його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.
Грицько пішов. Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє довбавсь.
Та покинь, Василю! сказав Івась.
А ти чого пристав? скрикнув Василь. Той пішов, іди і ти за ним! Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.
Не займай його, Іване, гукнув з-за чорнобилі Грицько, іди сюди. Ти ж бач, який він розумний та письменний, ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить. І Грицько уїдливо зареготався.
Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене, покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі світили, як у кота, горіли аж зеленим огнем.
Чого ви до мене прийшли? скрикнув він. Кликав я вас? Ви там собі що не робили я не йшов підглядати, не мішайтеся і до мене!
Івась порвався не йти, а бігти такий грізний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.
Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж та ще й матері на борщ понеси подякує! кричав на бігу Грицько.
Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.
Проклятий москальчук! жалівся він Івасеві. Не одхилися я мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! і він посварився кулаком.
Що ти йому зробиш, такому здоровкові? сказав Івась.
Хто здоровий? Він? скрикнув Грицько. Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам, то так накладе йому боки, що тільки держись!
Чуєш, помовчавши, почав знову Грицько, коли будемо гнати до водопою не жени його ні овець, ні теляти. Коли ж так, хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати
Мені, Грицьку, вже їсти хочеться, сказав Івась і напрямився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.
Давай усю тараню поїмо, сказав Грицько, йому нічого не зоставимо.
Нехай йому з його таранею, одказав Івась.
Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг переховувати торбу.