Комашина не ворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась і перекидав, і ворочав нежива, та й годі.
Підожди ж! промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.
Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси кропив'янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! і як вони голосно щебетали!
Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела хоч убий!
Бач, ти граєшся, а не шукаєш! роздався ззаду його голос. То був Грицько.
Хто б не глянув на його зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.
Що ти тут робиш? спитав він, присідаючи на траві.
Бач, комашина! відказав той, простягаючи руку.
То сонечко! угадав Грицько.
Сонечко? скрикнув Івась і почав вигукувати:
Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
Дивись, дивись, що бичок робить! скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.
Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.
Бицю, бицю! гукав Грицько, схопившись, і майнув навздогінці. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, і собі, як опечений, подрав навперейми.
Той бичок, з-під Чорнушки-корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. «Це ж уже твій бичок буде», сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!
Переймай, переймай, чимдуж кричав Івась на брата, а сам землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.
Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.
Бицю! бицю! кликав той.
Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лізь!» і наставив молоді ріжки.
Бицю! роздався коло бичка голос Івасів.
Бичок повернув голову.
Бицю, бичушка! розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки. Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і, знай, поривався лизнути Івасеву руку.
Бе-е-е! зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.
Як стріль стрельнула бичок зірвавсь з місця
Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тільки й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед,
у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я сюди. І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.
Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугиловою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі, знай, бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? від злодіїв, розбишак лютих? Ні.
Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тільки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тільки коло глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято Чудний той був князь Ратієв низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп'ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні-страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивився, все у землю; коли ж зводив їх на кого то не даром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок Чуєш гвалт собачий, гук людський, топіт, біганину, а рушниці одно і знай палять, гукають, ото Ратієв полює зайців у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнів; в темну-темну ніч спустять їх у рів на воду, ще й позв'язують; і не тільки на човнах, а й на стіні понатикають свічок огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнів тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, співають, ото Ратієв загадав покататися. І нікого він до себе не приймав, ніхто в його ніколи не бував, все те сам із своєю двірнею витіває. Городяни спершу боялись, а то і привикли, та так привикли, що коли зачують Ратієв оте загадав зробити, трохи не усе місто виходило дивитися на ту чудну і дивну затію.