Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні видно, намірявся занести аж в осоку до озера та роздумав.
Годі тобі носитись з нею, іди вже їсти! гукнув на його Івась.
Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.
Сонце стояло якраз над головою; не гріло палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося: та й душно ж як! Справді було душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, нігде голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'ялена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніякого гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге полетіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши овечат і чорного