– Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Міра, розгортаючи серветку.
– Не можу нічого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогодні ладна була вбити через його слона, який з’являється аж надто несподівано і завжди тоді, коли моєму королю нікуди відступати, – похмуро сказала Віра і перехилила келих із рештками вина.
– До речі, – озирнулася вона вже на порозі своєї спальні, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечної шафи ти лишила якусь записку.
– То… просто слідчий експеримент, – тихо сказала Міра.
– Не люблю експерименти із записками.
– Відколи?
– Від сьогодні. Добраніч, – і дівчина у бузковій сукні «з темпераментом білих» – за словами старого слідчого – зачинила двері відразу, як почула у відповідь:
– Добраніч.
V
Найспокійніша вулиця у місті
То був височенний прибутковий будинок на розі Володимирської та Прорізної, з червоного та білого каменю, оздоблений пілястрами та кількома шатровими баштами, які він так любив бачити на фасадах нових будинків у Києві. Цей був схожий на королівський палац із давньої німецької казки, особливо схожість підкреслювали брамантові вікна, що утворювали вгорі арки, відбиваючи промені холодного сонця від шибок. Тарас Адамович пам’ятав цей будинок, бо ж бачив його мало не щодня ще під час служби – його звели тут 1902 року, раніше на цьому місті розташовувався приземкуватий одноповерховий будиночок із сірими стінами. Тепер височів п’ятиповерховий елегантний велетень з електричним освітленням і ліфтами. На першому поверсі – аптека, книгарня і маленька кондитерська з вивіскою «Оса». Тарас Адамович усміхнувся Мірі Томашевич, яку завважив біля вивіски. Дівчина подивилася на нього спокійними блакитними очима і теж усміхнулася у відповідь:
– Певно, власник хотів, щоб відвідувачі зліталися на його ласощі, як оси, – мовила вона замість привітання.
– Оси надокучливі, – завважив старий садівник.
Він рипнув дверцятами з вітражем, які відізвалися мелодійним дзвіночком, і пропустив дівчину вперед.
– Хіба ми не мали зустрітися з власником прибуткового будинку?
– Кав’ярня теж належить йому, – відповів їй Тарас Адамович, – добре, що він виявився порядним городянином і сам повідомив у поліцію, що загиблий Семен Нечипорук виготовив йому шафу на замовлення незадовго до своєї смерті.
Усередині пахло святом – принаймні Міра завжди раділа аромату какао і хвої у різдвяні дні. Як цього року промайне Різдво? Вони скромно повечеряють із сестрою у своїй квартирі, розгорнуть кілька подарунків – від пані Марти та Тараса Адамовича чи навідають старого слідчого на Олегівській? Віра не любить велелюдні святкування у різдвяний вечір. Інша річ – новорічні бали-маскаради, які влаштовувалися у будинках Купецького та Дворянського зібрання, таємний бал у театрі, на який запрошували обмежену кількість осіб. Віра вихором носилася від театру до майстерень модисток, їй навіть кілька разів вдалося затягти на примірку старшу сестру. У модистки, майстерня якої ховалася у затінку саду на Паньківській, теж пахло какао з корицею та хвоєю, як у цій кондитерській.
Акуратні кругленькі столики, біля них – м’які крісла і стільці, оббиті жовтим оксамитом. Високі шафи-вітрини з гірками еклерів та мініатюрних тістечок у хмарках білосніжного крему, кришталева люстра на стелі та струнка ялинка з пишними вітами – ось що завважила Міра, коли роззирнулася, перш ніж побачила, як назустріч їм підвівся круглолиций приземкуватий чоловічок, який читав газету за одним зі столиків.
Складно було визначити його вік – якась невловима міміка круглолицього робила його схожим то на веселого студента, який прогулює лекції, то враз підкреслювала нервовий блиск запалих очей людини, яка стріла щонайменше сорок п’ять зим, схожих на цю дивно-безвітряну, з ароматом какао і хвої.
– У вас доволі гарно, – сказала Міра після того, як чоловік привітався та відрекомендувався.
– Ох, дякую, панно! – розтягнув великого рота в усмішці Мусій Маркович Гуревич, саме так звали цього чоловіка. – Не всі у місті схвалюють ялинки – вчора якась пані говорила мені, що то бісівські традиції, але кондитерська без такої прикраси у свята – не кондитерська. Маленькі керамічні янголята зблискували у приглушеному світлі, ледь похитувалися великі скляні кулі, червоніли яскравими бантами фігурки з печива – власник кондитерської подбав про те, аби хоч естетично реабілітувати ялинку в очах аж надто активних представників церковної пастви. Міра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже відсунув для неї жовтий оксамитовий стілець за столиком, до якого їх провів Гуревич, певно теж, бо кинув у той бік кілька захоплених поглядів.
– Я думав, поліція прийде по обіді.
– Певно, так і буде, – відповів Тарас Адамович і ледь схилив голову.
– Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерської чомусь стишив голос і ледь чутно проказав: – Шафу.
– Саме так, – відповів Тарас Адамович.
– Ви не з поліції? – знов гучно запитав Мусій Маркович, і чомусь подивився на Міру. – Хоча… це все пояснює… Але навіщо вам шафа?
– Я знав майстра, який виготовив її. Як вона потрапила до вас?
Хтозна-чому Мусій Маркович Гуревич розповів їм цю історію. Тарас Адамович не вимагав відвертості, не говорив звичну напівправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповідь стомленого кондитера із запалими очима. Гуревич запропонував тістечка до кави, і Міра, яка ще на порозі завважила неймовірної краси еклери, не змогла відмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дівчина встигла дістати нотатник і почала робити записи, поки власник кондитерської поволі оповідав.
– Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижні тому.
Два тижні тому Тарас Адамович був на вінницькому військовому аеродромі – розслідував справу отруєних на борту літака авіаконструктора та його дружини. Може, якби він не встряг у те розслідування, то міг би запобігти вбивству на Олегівській? Будинок Нечипорука – усього за кількасот метрів від його власного. Кудлатий собака, кімната-майстерня у глибині будинку, запах фарб і лаків для деревини – ось що спливало у пам’яті, коли думав про вбитого. Невже шафа, про яку теперішній власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося?
– Це навіть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми відчиняємо кондитерську о дев’ятій – хвилин за п’ятнадцять з’являться працівники. Тоді нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфіденційно.
– А це так важливо?
– Звичайно! – звів кудлаті брови Гуревич. – Якщо у місті дізнаються, що в цьому будинку є шафа, яка має стосунок до вбивства! Ви не розумієте… Мені і так доводиться борсатися у павутинні серед конкурентів. Але чутки… про вбивство, – він закліпав своїми запалими очима і знов перейшов на шепіт, – вони ні до чого…
– Я розумію, – мовив Тарас Адамович, – ми теж намагаємось уникати розголосу. Розкажіть, що знаєте.
Знав Мусій Маркович не так багато. Тільки те, що два тижні тому до нього прийшов Семен Нечипорук і сказав, що має шафу для його кондитерської. Мусій Маркович раніше мав справу з майстром і знав, що меблі він робить добре – горіхове бюро, що стояло в його кабінеті вже три роки, хвалили всі гості Гуревича, а деякі навіть хотіли купити. Крім горіха, майстер використав рожеве дерево в оздобленні та прикрасив бюро різьбленням. Меблі Семена Нечипорука коштували дорого, однак були варті кожної копійчини. Тому Мусій Маркович неабияк здивувався, коли майстер прийшов до нього з дивною пропозицією.
– Чого він хотів?
– Щоб я купив шафу і поставив її тут, у цій залі.