Тарас Адамович повільно обвів поглядом невеличку кімнатку, знов зупинив погляд на ялинці.
– Ні, – похитав головою Гуревич, – зараз її тут нема. Розумієте…
Шафа була висока, масивна й похмура, як небо негожого дня. Для неї майстер обрав зовсім не горіхову деревину з елементами рожевої – для оздоблення. Шафа була тяжкою, як брила, і темною, як ніч. Вона зовсім не пасувала до його кондитерської, в її інтер’єрі доречними видавалися хіба напівневагомі шафи-вітрини з гірками тістечок та цукерок.
– То вона вам не сподобалася? – запитав колишній слідчий.
Гуревич усміхнувся, подивився кудись крізь співбесідника й поволі проказав:
– Те, що виготовляє…. – він затнувся, – виготовляв Семен Нечипорук не може не подобатися. Якщо ви бачили його роботи, маєте про це знати. Та шафа – неймовірна. А ще – найдивніше – він попросив за неї відверто низьку ціну. Я не міг не погодитися.
Тарас Адамович подумки усміхнувся, вголос запитав:
– То ви покажете нам ту неймовірно дивовижну і – так само неймовірно – недорогу шафу?
Мусій Маркович якось знехотя підвівся і провів ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихід із кав’ярні, що ховався за однією з шаф-вітрин. Міра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пірнала у темний прохід, що їм його показав власник кондитерської.
Вони піднялися східцями, хоч власник і похвалився, що має ліфт у будинку. Мірі згадався ліфт у готелі «Прага», його червона кабінка на дванадцять осіб і маленький підіймач у кухні, яким зазвичай у ресторан підіймали їжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зімітувала пожежу в готелі, а потім втекла з Лук’янівської в’язниці до Одеси. Мусій Маркович рипнув дверима однієї з квартир на другому поверсі, відволікаючи Міру від роздумів, і провів їх до кімнати, що ховалася відразу за передпокоєм. Простора і світла – перше, що подумала про неї дівчина. А потім вона побачила шафу.
Темно-коричнева, висока і громіздка, вона здіймалася до стелі та привертала увагу тих, хто заходив до кімнати. Навіть витонченість, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв біля протилежної від шафи стіни, зблякла від такого сусідства. Візерунки, якими була вкрита її поверхня, хотілося розглядати. Міра впіймала себе на думці, що хоче підійти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очікуючи на запрошення господаря.
– Я вже встиг пожалкувати, Міро, що ми не узяли із собою фотографа, який працював на місці злочину.
– Ви хотіли сфотографувати шафу? – здивувалася дівчина.
– Так. Вона варта фото. Можливо, навіть не одного. Погляньте, – вказав колишній слідчий кудись униз. Дівчина опустила погляд, однак не встигла зрозуміти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне коліно біля шафи. Міра подивилася, на що він вказує рукою, і вражено закліпала очима.
– Це ж…
– Ніжки у формі копит, – усміхнувся у вуса слідчий, – вельми цікава шафа.
Із дозволу господаря він відчинив дверцята, зазирнув усередину – всередині було порожньо.
– Ви підготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.
– До візиту поліції? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберігав у ній не так уже багато речей.
Міра стежила за рухами старого слідчого, подумки занотовуючи його дії. Ось він зазирнув до маленької шухлядки внизу, обійшов шафу і постукав по боковій стінці, покрутив ручку, знов оглянув усі ніжки і врешті випростався.
– Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу.
– Це все? – пробелькотів Мусій Макарович, – тобто… з цією шафою все гаразд?
– А що з нею може бути не гаразд?
– М…можливо, він у ній щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумієте…
Тарас Адамович розумів. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це пліткують у місті, а поліція цікавиться шафою, яку він встиг продати незадовго до своєї смерті.
– Як думаєте, – запитав Гуревич, і Міра помітила, що очі в нього враз стали ще більш стомленими і сумними, що відразу зістарило кругле обличчя мало не на десяток років, – мені варто продати цю шафу? Що як…
– Що як він має рацію? – запитувала Міра, коли вони полишили будинок на розі Володимирської та Прорізної. – Можливо, варто, щоб поліція…
– Стежила за будинком?
– Так, – сказала Міра і зазирнула йому в обличчя. Старий слідчий зупинився і подивився на дівчину. Мирослава мовила далі: – Що як ті… люди прийдуть по шафу?
– Міро, на міську поліцію, звичайно, можна нарікати – вона часто варта самих лише нарікань, однак Олександр Семенович пообіцяв, що цю справу триматиме під особистим контролем. А отже… Погляньте на он того юнака, який роздає газети. Не помічаєте нічого дивного? Тільки спробуйте глянути впівока, не надто демонстративно.
Міра обережно зиркнула у той бік, куди він вказав. Високий хлопчина роздавав газети на перехресті, неквапом підходив до віконечок екіпажів, зрідка прямував у бік дверей кав’ярні, з якої виходили відвідувачі. Він нічим особливим не вирізнявся, тож Міра питально подивилася на колишнього слідчого.
– Поліція вже тут. Чергує з учорашнього вечора, – пояснив Тарас Адамович та погладив вус.
– Переодягнений колпортером?
– А ще один – двірником. І кілька візників. Якщо в цей будинок хтось прийде – ми про це знатимемо.
– Знатиме поліція, – зауважила дівчина.
– Справу передали панові Менчицю, на моє прохання.
Міра не відповіла і мовчала далі всю дорогу, поки вони йшли Великою Володимирською у напрямку Трьохсвятительської. Бо й собі не могла пояснити дивне відчуття, що тривожило її останні кілька днів – відтоді як куля, яку в небо над Києвом здійняв колишній пілот Олександр Горенко, опустилася на Куренівському аеродромі, а Фогль, звертаючись до Менчиця, сказав «Ваша наречена». Розслідуючи справу мертвого авіатора, Тарас Адамович не міг особисто втручатися у діяльність поліції, щоб не дратувати слідчого Івана Арчибальдовича Фогля, давнього суперника, а присутність Міри у житті Менчиця забезпечувала їм доступ до потрібної інформації. Лише дивний смуток огортав дівчину, коли вона згадувала погляд колишнього пілота Олександра Горенка після слів Фогля.
Певно, то була погана ідея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалі погана ідея. І, аби відволіктися від сумних думок, Міра запитала:
– То вас найбільше зацікавили ніжки шафи?
– Саме так. І, думаю, ви знаєте, чому, – кивнув Тарас Адамович, ніяк не прокоментувавши її не надто ввічливе мовчання останніх десяти хвилин.
Володимирська блимала вогниками гірлянд, пахла прянощами й теплим вином. Міра з усмішкою поглянула на рожевого від морозу, схожого на круглу ялинкову фігурку, хлопчика, який гордовито тримав у руці яскравий льодяник, і мовила до старого слідчого:
– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять биків…
– Так. І ніжки тієї сандалової шафи вирізьблені у формі копит. А отже…
Міра не переривала. Слідчий на мить замислився, нахилився і простягнув замурзаному малому хлопчині гроші, взявши з його рук кілька яскравих цукрових півників.
Перехопивши її здивований погляд, колишній слідчий пояснив:
– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моєму будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвів руками Тарас Адамович.
А потім без вступу повернувся до їхньої розмови і сказав:
– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсім не про кількість нападників. Він говорив про меблі зі свого останнього замовлення. І з його слів ми можемо зрозуміти, що десь, сподіваюсь, у місті є ще п’ять таких шаф…
– Не обов’язково шаф, – проказала Міра.
– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрібно знайти цих «п’ять биків», які майстер, хтозна-чому, розпродав у різні руки.
Він зупинився біля крамнички, де у вітрині поблискували білими боками керамічні янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос: