Простукотіла підборами довгим лунким коридором, вислизнула за двері – час повертатися додому. Зранку на неї чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що він робив, поки вона була у шпиталі. Чи просунулося розслідування? Кого встиг опитати старий слідчий? Чи передасть начальник розшукової частини справу Менчицеві, чи їм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на світ крізь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати інформацію, проводячи незалежне розслідування?
Міра сідає в екіпаж, що везе її додому. Поодинокі ліхтарі за віконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гірлянди, у які центральні вулиці міста убралися напередодні свят. Навряд чи вона застане сестру в їхній квартирі на Великій Підвальній. Розповідь про чоловіка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почує вже по обіді – суботніми ранками Віра прокидається не раніше одинадцятої, а слідчий з Олегівської чекатиме на свою секретарку вже о десятій.
Міра підіймається сходами й відчиняє двері їхньої квартири, довго знімає пальто в коридорі у світлі тьмяного маленького світильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старі дошки підлоги, проходить до вітальні та злякано зойкає – помічає силует на тлі вікна. Жах холодною рукою торкає шию, змушує остовпіти.
З надр темної кімнати чується сміх, Міра видихає і смикає за шнур від лампи. Жовте м’яке світло повільно розливається кімнатою.
– Ти мене налякала, – говорить вона сестрі, яка сидить на підвіконні, – чому сидиш у темряві?
І чому вона повернулася так рано?
– Хотіла бачити вулицю, – відповідає сестра.
Віра хмільна – це відчувається у дивному блиску очей і розслабленій усмішці. У сукні, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?
– Вибач, – говорить молодша сестра і знову сміється. Ковтає вино з келиха. Міра здивовано дивиться на неї, озвучує здогад:
– Невдале побачення?
– І так. І ні, – знизує тендітними плечима балерина.
– Тобто? – Міра опускається на стілець, повертає на столику до себе пляшку вина етикеткою. Біле токайське. Віра рідко п’є її улюблене вино.
– Він не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.
Міра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуація. Вона зараз видається не засмученою – радше здивованою. Ніби відкусила шматок пирога, а він виявився на смак зовсім не таким, як вона очікувала. Віра повільно ставить келих на підвіконня та усміхається.
– Уявляєш?
Міра зморщила лоба, запитала:
– А ти точно не переплутала час і місце?
– Точно. Ми домовилися зустрітися сьогодні у «Семадені». Не впевнена о котрій, але ввечері.
Це типово для Віри – не пам’ятати час зустрічі, але її залицяльники, зазвичай, терплячі, й нерідко вміють розважати себе самі. Невже цей виявився не таким?
Кондитерська «Семадені» – одна з найвідоміших у місті. Білі ряди круглих мармурових столиків, високі гірки бонбоньєрок, шурхотливий пакувальний папір і фірмові торти у вигляді кошиків із квітами. Віра любила «Семадені», бо кава у кондитерській радувала смак, а публіка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Міської Думи і Біржі визначило долю закладу – постійними відвідувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбрані в оксамит міські панни демонстрували нову довжину своїх спідниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власні чобітки – війна стрімко змінила жіночу моду. Війна завжди все змінює аж надто стрімко. Може, й неписані правила залицяння змінилися з початком війни, а Віра просто ще не звикла до нової ситуації? Як інакше можна пояснити те, що за столиком у «Семадені» на неї чекав не таємничий кавалер, заради якого вона відкрила сьогодні коробочку з лавандовою пудрою, а записка від нього.
– І що у ній було?
– Що непередбачувані обставини змусили його сьогодні бути на іншому кінці міста. Однак він сподівається, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Віра.
– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.
– Ні, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.
– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.
– У «Семадені», звісно. Як виявилося, зустрічі знайомим у цій кондитерській призначаю не лише я. Наш король варення і наливок теж там був.
– Хто? – не відразу зрозуміла Міра.
– Тарас Адамович! – І балерина розповіла подробиці зустрічі.
Цього вечора Віра ставила собі за мету вражати. Її сукня кольору бузку чимось нагадувала кімоно – мода в Парижі останнім часом тяжіла до Японії, переймала східні мотиви. На перший погляд простий крій підкреслював лінію плеча, дивував легкістю і невагомістю силуету. Срібна підвіска з аметистом і сережки з тим же загадково-фіолетовим каменем зблискували у приглушеному світлі кав’ярні. Вона не роззиралася навсібіч, з усмішкою підпливла до метрдотеля, він вклонився і провів її до столика, за яким на неї чекала дивна записка. Віра здивовано окинула оком присутніх у кондитерській лише тоді, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусіднім столиком – здивувалася ще більше. Старий слідчий усміхнувся до неї та, розпрощавшись із високим вусатим чоловіком, підійшов до столика, за яким сиділа балерина.
– Дозволите?
– Звичайно, – усміхнулася вона.
– Ви на когось чекаєте?
– Уже ні.
Він здивовано звів брови на лоба, проте більше нічого не запитав. Натомість запропонував:
– Як щодо партії?
Дівчина лукаво примружилась і кивнула. За хвилину офіціант приніс шахівницю, каву з тістечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:
– Ми тут іноді граємо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшукової частини поліції – ви могли його бачити сьогодні.
– То ви тут у справах?
– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегівській. Мирослава вам розповідала…
– Здається, – невпевнено мовила Віра, виставляючи на дошку білого ферзя. Королева – завжди на своєму кольорі. Невже сьогодні вона обрала не свій, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.
– Чому я завжди граю білими?
Тарас Адамович стенув плечима й мовив:
– Білі мають невелику перевагу в темпі. Це щось на кшталт фори для менш досвідченого гравця.
Дівчина спохмурніла.
– Чорні – елегантніші.
– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – мені чомусь здавалося, у вас темперамент білих.
Віра примружилася, вивела коня та запитала:
– Якщо ви зустрічалися з начальником розшукової частини, отже, є нова інформація у розслідуванні, що у нього знову вплуталася Міра?
– А ви не схвалюєте вчинок сестри? – він вивів вперед ферзевого пішака.
– Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке.
– Так і є.
– Для вас це звично – грати за чорних, так? – усміхнулася балерина.
Він не відповів, тож дівчина мовила далі:
– Перший хід завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати від захисту, сподіваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який він задає.
Колишній слідчий усміхнувся.
– Так. Ви маєте рацію – мені звичніше грати за чорних.
– Які вже ходи зробили злочинці у вашій справі?
Тарас Адамович подивився на дівчину, хитнув головою:
– Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – він усміхнувся, – вони вивели уперед слона і навіть встигли забрати нашого пішака. Ми поки не розуміємо їхньої стратегії, але можемо вгадати кілька наступних ходів.
– То вбитий – усього лише пішак?
– Пішака не варто недооцінювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, їм не потрібна була його смерть, лише інформація – позиційна перевага.
– І вони її отримали?
– Складно відповісти. Ми знаємо, що майстер працював над особливим замовленням. Поліції вдалось дізнатися, що останній виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один із прибуткових будинків Києва. Ми маємо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу і, можливо, поговорити із замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашій сестрі, – він витяг олівець і швидко написав щось на серветці. Дівчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку.