Олександр Красовицький, Євгенія Кужавська
Справа мертвого авіатора
© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020
© І. Дубровський, ілюстрації, 2020
© М. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
І. Дружина заклинателя бджіл
Марта відсунула на край столу великий глек і кілька тарілок, поставила по центру миску. На згині її ліктя – рушник. Полотно біле, як вершки, що вона подавала зранку до кави. Господиня неквапом перехиляє глек над мискою. У глеку – молоко, ще тепле. Змахує рукавом. Коли Марта на кухні, кожен її рух схожий на чародійство. Кожен погляд.
Ось вона скосила відьомське зелене око в його бік – зауважила, що він спостерігає. Вправним рухом руки щось розвела у мисці, накрила рушником. Він кілька разів бачив, як вона готує тісто, але то було давно. Певно, в позаминулому житті. Скільки років промайнуло? Постарів лише він, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дівчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули її обличчя, підкреслили усмішку, пролягли тонкими лініями на чолі. Зморшки їй личили – і ті, що в кутиках вуст, і ті, що між бровами. Раніше вони з’являлися, коли вона сердилася або усміхалася. Нерідко вона вдавано супилася, ховаючи усмішку, як у день їхнього із Сильвестром Григоровичем весілля, коли містечко замело снігом і люди й коні грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.
Повернувшись думками зі спогадів, він зрозумів, що у кухні лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутінках коридору. Миска, накрита рушником, досі стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таємниче оживало на її дні, здіймалося і множилося. Марта з’явилася так само несподівано, як і зникла. Усміхнулася, поставила на стілець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зірвала з миски рушник жестом ілюзіоніста. Він не здивувався б, якби звідти вистрибнув кролик, хоч Марта, найімовірніше, начаклувала б чогось страшнішого.
– Не знудився? – насмішкувато запитала. І, не очікуючи на відповідь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахівницею.
І було незрозуміло – говорить вона про сьогоднішній день і його дивну появу на кухні чи має на увазі розслідування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зі своїх давніх шахових партнерів. «З Мартою нічого до кінця зрозуміти неможливо» – часто повторював її чоловік.
Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зітхнув. Чому він тут? Хіба не краще було б сховатися від розмов, що відволікали, десь у саду. Подивитися, як падає з неба перший лапатий сніг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомість він лишився сидіти у кухні, де господиня замішувала тісто.
– Тісто живе, – говорила вона йому колись, – оживає під руками, рухається, слухає, вбирає думки, всотує слова. Над тістом не можна лаятися.
Певно, і думати про лихе над тістом не можна. То, мабуть, він і справді дарма тут сидить – насичує майбутній маковий пиріг лихими передчуттями?
– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела дві половинки, витрушуючи золотий жовток, відклала шкаралупу та майже відразу вихопила з кошика наступне. Він дивився, як вона розбиває яйця, і думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звідки приїхав. Кілька днів тому він закінчив розслідування – знайшов зниклу балерину, сестру Міри. У цей будинок вони приїхали разом: сестри Томашевич та колишній слідчий Київської міської поліції Тарас Адамович Галушко. Він знов ковзнув поглядом у бік господині. Це вона, Марта, дала Мірі його адресу. Це її він має тепер звинувачувати у втручанні у розмірений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?
– Можеш розповідати, – доброзичливо запропонувала жінка.
– Що розповідати?
– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хіба ти не мав зустрітися з другом?
Мав. У Фастові, окрім Сильвестра Григоровича, жив ще один давній знайомий Тараса Адамовича – колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Михайлович Рудий. Марта знала, що він був у нього. То чого ж запитує?
Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зі споду шафи вийняла ківш, струсила ним у повітрі. Певно, так зима струшує сніг із хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тісто.
– Що він сказав? – запитала вона.
– Що має справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мірою. Запитати, чи не погодиться вона й надалі працювати секретаркою.
– Я відповідаю за цих дівчат, – повільно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – їхній матері обіцяла!
Він мовчав. Вона відставила ківш із борошном, занурила руки у миску. Тонкі зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юності, коли він бачив її посеред бруківки київської вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:
– Лиха справа?
Він втупився поглядом у миску:
– Лиха, – зірвалося з його вуст луною.
Він не знав, яке відчуття змушувало його так говорити. Георгій Рудий попередив, що розповість про справу лише після того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.
– Ти не зможеш відмовитися від розслідування, коли дізнаєшся подробиці, – сказав він колишньому колезі. І дав час обміркувати рішення, поговорити з Мірою про продовження контракту. Міра погодилася.
– Вона знає, що саме ви розслідуватимете?
– Ні. Ще не встиг розповісти.
Марта говорила, не відволікаючись від роботи – вимішувала тісто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врешті лишилася задоволена результатом, сховала під рушником пухкий колобок та повернулася до печі.
– Ти мусиш розповісти їй. І запитати знову, – мовила вона, підкладаючи дрова у розпечене черево.
– Я можу розповісти й тобі.
Вона заперечно похитала головою.
– Якщо ти кажеш, що справа лиха, отже, так воно і є. Не розповідай. Розкажи Мірі.
Він і сам розумів, що мусить поговорити з дівчиною. Врешті вона погодилася працювати його секретаркою, бо він узявся розшукувати її сестру. Міра Томашевич вважала, що Віру викрали. Її версія підтвердилась – вони знайшли зниклу балерину. Лишень тепер їм доведеться вистежувати не викрадача – вбивцю. Його секретарка має знати, у що він її вплутує.
Марта лишилася на кухні. Міра із сестрою, певно, зараз надворі, рум’яніють на морозі. На вулиці тихо, жодного подиху вітру, зоряно. Перший сніг уже вкрив подвір’я, посріблив криницю і паркан, припорошив вулики. Сильвестр Григорович – затятий пасічник, заклинатель бджіл. Певно, тому на шаховій дошці для нього завжди головною фігурою був не король і навіть не ферзь – королева.
Колишній слідчий зупинив погляд на столі, що стояв біля вікна. На рівній поверхні – шахівниця, незакінчена партія. Вони могли грати її місяцями, якби листування тривало надалі. Тарас Адамович писав би давньому другові про міські плітки, які чув від розносника газет, повідомляв би про новий рецепт варення чи про те, що скуштував ідеального сиру, який поєднується з гречаним медом. Сильвестр Григорович відповідав би бадьоро – це завжди відчувалося у розчерках великої літери «А», яку він прописував, наче блискавку. Писав би про сезон медозбору та про бджіл, що поховалися у вуликах, хоч на небі жодної хмаринки, а отже – він міг сказати напевне – буде дощ. Між рядками натякав на те, що залюбки приїхав би у гості до давнього друга, але – бджоли. І Марта. Про Марту не писав – певно, сподівався, Тарас Адамович сам здогадається. Ці листи були теплими, ніби автор насичував їх сонцем і медом, а вже потім надсилав до Києва. У кожному листі – хід, що наближав партію до фіналу.
Рипнули двері, Тарас Адамович озирнувся.
На порозі – одна із сестер. Не та, бачити яку на веранді свого будинку він звик останні три місяці. Інша, балерина. Дивно, що вона молодша. Марта теж говорила йому, що з-поміж них двох холодним практичним розумом вирізнялася саме Віра.