Горенко відкинувся на спинку крісла – Міра бачила його профіль і руку, якою він сперся на м’яке бильце. Пілот запитав:
– То майстер не схотів їм відповісти…
– Чи просто не зміг – він же міг просто не знати, у якій з його шаф і що саме сховав замовник.
– То що саме вони могли шукати?
Тарас Адамович повільно стенув плечима:
– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за ті кілька сотень карбованців, які поліція знайшла у скрині мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умів робити шафи зі складними механізмами сховків і секретних панелей.
– Як щодо прихованої панелі вашої шафи? – спитав Горенко.
– А що з нею?
– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?
Старий слідчий на мить замислився, подивився на Міру, хитнув головою:
– Деякі цінні папери з часом тільки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Двері мого будинку завжди відчинені для вас – якщо хочете дізнатися таємницю цієї шафи – можете відкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таємницю цієї шафи дізнатися не простіше, ніж розплутати загадку смерті майстра, який виготовив її. Але я таки спробую докопатися до правди. Радітиму, якщо й ви не відступите, – усміхнувся господар будинку.
– Я теж можу брати участь? – запитала Міра.
– Якщо ви про розслідування – буду вдячний, – схилив голову в її бік Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.
– Братиму участь в обох авантюрах, – усміхнулася дівчина, подумки дивуючись власному піднесеному настрою, – тільки залишу за собою право зберегти таємницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.
– Домовились, – широко усміхнувся їй колишній слідчий Галушко, який, здається, усе-таки охоче взявся за нове розслідування.
IV
Дівчина у бузковій сукні
Туалетний столик у їхній квартирі на Великій Підвальній теж був із червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Віра повільно розплітала волосся, виймаючи шпильки, і з мелодійним дзвоном ронила їх до кришталевої скриньки. Вечірні Вірині зачіски відрізнялися від денних. Як і макіяж для теплого світла від масляних ламп та свічок відрізнявся від того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним світлом київську вулицю, що тяглася до Львівської площі, а вже звідти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього міста – на Поділ. Вірине личко було білосніжним від природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тоді, коли виходила на сцену. Щедро наносила її на пухівку та усміхалася сестрі. Говорила:
– Освітлення на сцені з’їдає кольори обличчя.
Додавала червоної фарби – rouge – на щоки та вуста, підводила брови, жартівливо коментувала своє відображення у дзеркалі:
– Знайомі художники говорять, що їм тепер можна не тягати із собою палітру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованої для виступу балерини.
– Хіба не замало кольорів? – запитувала Міра.
– Для справжнього художника червоного, чорного та білого достатньо.
Але Віра використовувала і блакитний. Особлива керамічна коробочка на туалетному столику зберігала дорогоцінну пудру з лавандово-блакитним відтінком, яку вона іноді наносила на обличчя для особливих вечорів – тих, які мала на меті провести у тьмяному світлі свічок за келихом улюбленого розе. Такий відтінок при теплому невиразному освітленні надавав її обличчю дивної невагомості порцеляни. Обличчя-загадка.
Міра простежила за рухом її руки, зустрілася у дзеркалі поглядом із сестрою. Віра піднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здійнявся невагомою хмаркою і звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухівкою по лінії носа, затрималася на підборідді.
– Що? – запитала вона, не озираючись.
– Побачення? – чи то поцікавилась, чи то констатувала сестра.
– Не зовсім.
– Хіба ти використовуєш цю пудру у випадках «не зовсім»?
Віра ігнорує питання, натомість примружується та завважує:
– Що сказав наш заклопотаний творець варення про зміну графіка твоєї роботи?
Віра знає, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знає, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталі не розпитувала – чи то їй справді байдуже, чи то – судячи з особливо ретельної підготовки до вечора – має значно важливіші справи, аніж грати у шахи у будинку старого слідчого. Дівчина, графік якої розписано по хвилинах, не схвалює рішення сестри працювати у шпиталі під час канікул на Вищих жіночих курсах, що їх закінчує Мирослава цього року.
– Ти справді цього хочеш? – запитує вона щоразу, коли Міра повертається пізно – втомлена і сумна.
У шпиталі безліч поранених і мало рук. Багато болю і ще більше – мовчазної безнадії. Віра передає через неї гроші до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить більше, ніж якщо гаятиме пів дня у просторих коридорах, які переповнені пораненими, як це робить старша сестра. Віра не любить кров і бруд. А з лавандовою пудрою на обличчі у яскраво освітлених операційних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, і так вдосталь у тих коридорах та операційних.
Міра згадувала рівні ряди ліжок із сінними матрацами, десятки ампутацій, виймання куль і перев’язок на день, білі халати сестер милосердя. Вона любила таємничий спокій ботанічного саду, в якому влітку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони із сестрою зрідка гуляли його стежками, сад подобався їй ще більше – дерева у снігових шапках своїм куполом закривали небо, поодинокі ліхтарі сріблили біле покривало під ногами. Навряд чи вона могла пояснити навіть собі, чому вирішила провести всі святкові дні у шпиталі – Віра намагалася відмовити її, відволікти на розваги, щебетала про вечірки та благодійні прийоми. А старша сестра лише усміхалася у відповідь, не намагаючись оформити у слова дивне відчуття, що змушувало її знов і знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихі осінні дні у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення її сестри, а потім – те, як вони знайшли Віру в підвалі будинку на Куренівці. Мабуть, людина потребує отримати спокій для душі відплатою за добро чимось вартісним. Міра не була певна, що молитви у церквах – гідна відплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вміла аж надто палко молитися? Друге розслідування закрутило її вихором, змусивши не думати про інші речі, хоч уже тоді, коли вона чекала на повернення Віри з гастролей в Одесі, а Тараса Адамовича – з вінницького військового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто її потребував. У госпіталі мало рук. У святкові дні це відчувається особливо – сестри милосердя і лікарі прагнуть хоч зрідка бачити рідних. Зрозуміле бажання. У вересні та жовтні Міра Томашевич теж найбільше хотіла знову побачити сестру.
Вона звикла до жовтих стін головної будівлі шпиталю у формі літери «П», рядів цегляних зимових корпусів – улітку у дворі на літніх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останніми променями на верхівці Косого Капоніра і закочувалося за Черепанову гору, коли Міра Томашевич закінчувала роботу і знімала перед дзеркалом у вбиральні білу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тільки якщо збираєшся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для білої хустини сестри милосердя зручніші довгі коси, зібрані шпильками на потилиці – вони не розсипаються у найнесподіваніші моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрібно схилитись над пораненим. Невже у Віри з’явився новий залицяльник – інакше чому вона так ретельно убиралася сьогодні? Знов якийсь військовий, але ж і Сергію Назимову вона ніби не сказала остаточне «ні». Та й навіщо? Віра вміє балансувати між кількома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що відчувають вони, коли помічають у полі зору суперників.