У кімнаті Естер усе на своїх місцях: два стільці біля столу, герань, що її колись принесла сюди Міра, а господар пообіцяв поливати, й, здається, таки дотримав слова, бо ж листя її – свіже і зелене, як глибока зелень поверхні стола. Біля стіни – крісло, яке рідко хтось займає: у цій кімнаті слідчий та його секретарка не часто приймають гостей, а їм самим достатньо стільців. Кімната квадратна, певно, у цьому секрет її затишку – стіл біля вікна і шафа біля протилежної стіни доповнюють одне одного, крісло ховається у кутку біля шафи.
Тарас Адамович усміхається і пропонує гостям розміститися, де кому зручно, сам лишається стояти біля дверей, поки Горенко займає крісло, а Міра – звичний стілець біля Естер. Менчиць сідає поруч із дівчиною в очікуванні пояснень, намагається не зважати на те, що стільці у будинку старого слідчого – теж віденські. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цій кімнаті раніше. Менчиць знав хіба те, що господар будинку складає у її шухляди віддруковані Мірою протоколи й, здається, листи від давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилає листи до Києва, оминаючи дві лінії фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними є висувні дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшукової частини ті дощечки завжди залиті чорнилами.
– По Олегівській, за кілька будинків звідси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повільно, ніби диктував Мірі черговий протокол. Але дівчина не поворухнулася, пальці її не торкаються клавіш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вів далі:
– Один чи кілька нападників увірвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегідь отруївши його собаку. Він чи вони завісили вікна у будинку темними ряднинами – я потім познімав їх, щоб вистачило світла для огляду кімнати, – прив’язали господаря до стільця і закатували до смерті. Загиблий устиг – хтозна, якої миті – нашкрябати на підлозі слово «Крааль».
Він зробив павзу, подивився на Міру, потім запитав:
– Усе гаразд?
Дівчина була блідою, але відповіла відразу:
– Так. Продовжуйте.
– Зі слів несподіваного свідка, – він ковзнув поглядом у бік Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далі: – сліпого старого, який мешкає по сусідству, ми знаємо, що майстер сказав «п’ять биків» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць?
– Ми обшукали будинок, нічого не вкрадено. Навіть гроші у скрині на місці. Злочинці не обшукували будинок, здається, їх цікавив лише господар…
Він змовк, бо згадав розкидані підлогою відрубані пальці майстра. Не хотілося говорити про них при Мірі, тож коротко мовив:
– Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зі злочинцями.
– Чому не припускаєте, що його катували, щоб отримати інформацію?
– Гроші – у скрині.
– Так, звичайно. Гроші на місці. Але хіба злочинців завжди цікавлять самі гроші?
Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв біля шафи. На що натякає слідчий? Господар сказав:
– Мені теж пощастило зі свідками – як вам зі старим, який розповів про останні слова бідолашного. Я говорив із сусідкою, город якої межує з городом майстра. Вона виявилась доволі багатослівною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомі – минулого разу лишав для неї цибулиння після експерименту з цибулевим конфітюром – вона хотіла фарбувати льон. А ще, підозрюю, вона мріє вивідати рецепт аґрусового варення – і я майже готовий таки поділитися ним з нею, адже її свідчення проливають сяке-таке світло на мотив злочинців.
– То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць.
– Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Міро, допоможете мені?
Дівчина здивовано усміхнулася і ледь помітно кивнула. Господар, підморгнувши їй, почав оповідати:
– Уявіть, що ви маєте скарб. Це може бути будь-що – гроші чи коштовності, а може, цінні папери. Вони теж можуть бути різними – банківські облігації чи лист від дорогої людини. А можливо – просто обіцянка випити келих вина з вказівкою місця і часу.
Міра примружилась, підсунула аркуш ближче і щось швидко написала на білій поверхні, потім склала папірець удвоє та передала Тарасу Адамовичу. Слідчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве і, відчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потім так само обережно зачинив шухляду.
– Картотечні шафи дуже зручні для зберігання цінних паперів. Цю шафу на моє замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук.
Тишу, що запанувала у кімнаті на хвилину, першим порушив Горенко. Він поцікавився:
– Про що розповіла вам жінка, яка фарбувала льон?
Тарас Адамович потер підборіддя, провів рукою по стінці шафи й мовив:
– Майстер останнім часом працював над одним особливим замовленням. Здається, меблевим гарнітуром з якогось цінного дерева – вона не впевнена, знає лише, що Семен тішився і тільки й говорив, що про шафи з того замовлення.
Горенко торкнув рукою скроню, запитав:
– А у будинку вбитого?
– Ніяких нових шаф не знайдено.
Менчиць хитнув головою:
– Не розумію…
– Невдоволені замовники? Якщо триматимемось версії щодо помсти… – іронічно припустив Горенко.
Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пілот навряд чи дозволив собі цю іронію, якби бачив тіло убитого, але змовчав. Міра запитала:
– То вони шукали шафи?
– Чи щось, що майстер міг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймні ця версія здається мені дуже ймовірною.
– Хіба складно щось знайти у шафі? – запитав Менчиць і подивився чомусь на Міру. Дівчина відповіла на його погляд, намагаючись відігнати думки про сестру, що, здається, могла загубити у своїй шафі що завгодно – від панчіх чи сукні до крила найбільшого літака імперії.
– А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звісно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовірливо подивився на старого слідчого, повільно підвівся і підійшов до шафи. Звісно, шухляди схожі одна на одну, але він точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Міра. Цікаво, що вона написала? Ситуація схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й інший слідчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цінних паперів у шухлядах шафи – теж спосіб підтвердити версію слідства чи то просто жарт слідчого, що нудиться у відставці? Хоча із сусідами, яких вбивають через меблеві гарнітури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу відразу – третій ряд згори, друга від початку – і потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, він зазирнув усередину й остовпів.
– Що там? – спитала Міра.
– Нічого, – повернувся до неї учасник експерименту, а потім зиркнув у бік Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна відчинити іншу?
– Яку забажаєте, – ввічливо мовив господар будинку.
Молодий слідчий відкрив сусідню, потім – кілька шухляд із нижнього ряду, постукав по стінці, спробував натиснути на дно у першій шухляді, а потім – і в тій, що була сусідньою по ліву руку від першої.
– Є якийсь секрет… загадка.
Горенко уважно спостерігав за його рухами, здається, стежив за кожним. Під його поглядом Менчиць відчував, як його власні рухи стають дедалі незграбнішими. Врешті, він повернувся до присутніх і сказав:
– Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щілину.
– Є кілька шляхів, які допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович.
– Наприклад? – поцікавився Менчиць.
– Ви можете запитати у того, кому відома загадка картотечної шафи.
– Тобто у вас?
– Так. Або…
– У майстра, який виготовив шафу… – прошепотіла Міра.
– Так, – підтвердив її слова Тарас Адамович, – у майстра.