– Загиблого? Так, уже знаємо.
– Він давав мені їжу, і грошей трохи. Добрий був чоловік. Я плів мотузки йому – не знаю, чи справді вони були йому потрібні. Знаєте… Його ж зв’язали моєю мотузкою… Я сам її плів, – вираз обличчя старого не змінився, тільки із прозорих блакитних очей поповзли по щоці сльози. Так повільно, ніби в старечому сухому тілі бракувало води.
– То ви бачили… тобто заходили у будинок?
– Так, я приходжу зранку час від часу – приношу мотузки. Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потім зрозумів, що то не я його так налякав… Він ще був живий…
– Хто?
– Семен…
Менчиць остовпів.
– Був живий, коли ви зайшли?
– Так. Я й сам подумав, що він мертвий, стояв запах крові, я скрізь відчував кров. Боявся, що намацаю тіло на підлозі, якщо ходитиму, і тому стовбичив біля дверей. Але Семен ворухнувся і простогнав десь ізсередини кімнати, а потім знову змовк – уже назовсім.
– Він щось сказав? – слідчий стис дідову руку, й вона перестала тремтіти.
– Так… Слух у мене ще добрий, не те що зір, – старий усміхнувся беззубим ротом і вимовив: – Я спершу почув навіть шурхіт у кутку, подумав – миша. Трісь-трісь-трісь… А потім Семен сказав «п’ять биків».
– І все?
– І все, – тихо проказав дід із двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчі.
Яків Менчиць повільно підвівся, щоб повернутися до кімнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. Чоловік із безбарвним обличчям, який не снідав, продовжував фотографувати з різних ракурсів прив’язаного до стільця мертвого майстра-червонодоревника. Урешті, фотограф уже закінчив найскладнішу частину роботи – всі пальці, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайдені та сфотографовані на підлозі кімнати, в якій було так багато світла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горіховий стілець посеред кімнати у будинку майстра-червонодеревника.
III
Загадка картотечної шафи
Тарас Адамович зустрів його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку від хвіртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У світлій легкій сорочці посеред засніженого саду господар будинку мружив очі від сонця, що зблискувало на полотні снігу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обіді сонце починає припікати. Але тут, у саду на Олегівській, сніг завжди урочисто-святковий.
– Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишній слідчий.
Менчиць хитнув головою, потім пояснив:
– Подався до розшукової частини. Прохав переказати, що буде радий зустрітися сьогодні з вами за пуншем у «Семадені».
П’ятницю начальник розшукової частини Київської міської поліції традиційно проводив за мармуровим столиком відомої на весь Київ кондитерської. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, інакше чому б Репойто-Дуб’яго не завітав до нього після огляду місця вбивства?
Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увійти, сам пішов попереду, хоч шлях від порогу до кімнати з каміном був звичним для молодого слідчого. Третє розслідування за неповних чотири місяці – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…
Менчиць не видавався блідим, хіба дещо стомленим – не дивно. Особливо криваві справи після першого шоку падають на плечі тих, хто намагається їх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механізм – людський розум уміло ховає жах чи огиду під маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив двері та запросив його до кімнати, де потріскували дрова в каміні, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевіла від тепла й ароматів Міра Томашевич.
Тарас Адамович відійшов убік, пропускаючи гостя до кімнати. Для такої години у його будинку незвично багато гостей, а проте – їх узагалі забагато для такого старого відлюдника, як він.
– Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привітання, тільки-но з’явився молодий слідчий у кімнаті.
Чоловік, який сидів за одним столом із Мирославою, підвівся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стіл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвір’ї – тоді вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмішку Фогля, але поява в його будинку колишнього пілота Олександра Горенка виявилася несподіваною і для Тараса Адамовича.
– Чув, тут когось убили, – пояснив свій ранній візит авіатор.
Місто-вулик докотило хвилі тривожних новин і до Куренівського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то єдиним співрозмовником «Муромців» і «Моранів», що зупинялися у Києві перед відльотом до Вінниці або у напрямку ризького аеродрому, звідки фронт поступово зсувався на захід. Навряд чи Менчиць забув, як підозрюваний у смерті Курдашових наставив револьвер до скроні Міри, а потім отримав кулю від того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – ні. Старий слідчий поглянув на дівчину. Міру Томашевич теж обтяжує присутність пілота? Здається, з часу його появи у кімнаті вона не зронила ні слова. Уголос колишній слідчий промовив:
– Чомусь усі впевнені, що на цій вулиці можуть убити лише мене.
Горенко усміхнувся:
– Я не був упевнений, але вирішив усе-таки перевірити.
Менчиць втомлено опустився на стілець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим і запашним напоєм. Аромат був знайомим і загадковим водночас.
– Лаванда, – підказала Міра, і він врешті спромігся звести очі від чашки на дівчину. Цікаво, Тарас Адамович уже розповів їй подробиці смерті майстра-червонодеревника?
– То що там сталося? – запитав колишній пілот.
Менчиць і сам би хотів знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконічні висновки – нападників могло бути кілька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навіщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бік, зустрівся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слідчий помітив щось, що вони випустили з уваги? Що він думає про мученицьку смерть сусіда? Господар будинку сказав:
– Не обов’язково нападників було кілька…
– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.
Тарас Адамович звів брови на лоба, очікуючи пояснень.
– Є свідок, сліпий дід, який мешкає поряд. Він застав… майстра ще живого. Сказав, що останніми словами Семена Нечипорука було «П’ять биків».
Тарас Адамович замислився, однак уголос нічого не сказав. Міра тихо проказала:
– Я… сумніваюся…
І знітилася під поглядом трьох пар очей, що втупилися в неї.
– Я теж сумніваюся, – підбадьорив її Тарас Адамович. – Ні, – він повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смерті, в останню фразу зі своїх уст вклала б не надто потрібну слідству інформацію про кількість нападників.
Менчиць почервонів. Тарас Адамович мовив далі:
– Мусимо з’ясувати, що він мав на увазі…
Втрутився Горенко:
– А тому дідові справді можна вірити?
– Питання варте уваги. Пропоную підсумувати все, що ми знаємо, – господар прочинив двері до сусідньої кімнати, запрошуючи гостей пройти за ним.
Горенко підвівся – як подумки відзначив Менчиць – надто швидко і впевнено як для людини, яка мала протез замість правої ноги. Колишній пілот допоміг підвестися Мірі, яка сиділа поруч, і вони рушили до кімнати, що містилася в самому серці будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Яків Менчиць замикав процесію. Врешті, він знав, куди веде їх старий, лишень не розумів – навіщо? У кімнаті, де біля вікна стояв стіл під зеленим сукном, він провів не одну годину, доки Тарас Адамович розслідував справу зникнення Віри Томашевич, Міриної сестри, а потім – і справу вбитих на борту літака князя Курдашова та його дружини. На цьому столі, ловлячи снопи косого сонячного проміння, що проникало крізь вікна, поблискувала стара друкарська машинка, якій господар будинку дав ім’я – Естер. Невже старий слідчий таки береться за нове розслідування, і Міра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тоді разом із ними йде Горенко? Чи на аеродромі йому так нудно, що він прийшов аж на Олегівську? Чи приїхав? Урешті, сюди зручно дістатися шістнадцятим трамваєм, хоч цей любитель аеростатів, мабуть, обрав би повітряний шлях, адже він може посадити кулю, де завгодно – принаймні минулого разу так і зробив.