– Тарасе Адамовичу!
– Вітаю вас, пане Менчиць, – усміхнувся колишній слідчий.
Міра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустріти його тут, посеред вулиці, та ще й тоді, коли вона кілька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Київської міської поліції – поруч. Менчиць має бути на службі. Певно, він теж стежить за будинком на розі Прорізної. Чи керує тими, хто стежить – молодий слідчий невловимо змінився відтоді як вони шукали її зниклу сестру, балерину Київської міської опери. З не надто впевненого і нервового працівника антропометричного кабінету перетворився… Складно оформити невиразні відчуття у слова, а думки про Менчиця останнім часом були все невиразніші. Міра серйозно розмірковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому іще якихось листів. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував її відкладати розмову на потім. Тепер – на після свят. У цій метушні зараз ніхто нікому не відповідає на листи, навіть Тарас Адамович занедбав свою кореспонденцію. Чи після закінчення розслідування, цього разу нового, бо ж убивцю авіатора Курдашова та його дружини вони вже знайшли. Чи тоді, коли з міста поїде Менчицева мама, яка відверто ненавидить сестер Томашевич після прикрого епізоду в кав’ярні «Біля чеської корони» – молодша із сестер Томашевич вирішила не поступатися поважній пані зручним столиком біля вікна, чим і викликала її невдоволення. Яків Менчиць відволік її від думок несподіваною фразою:
– Добре, що я зустрів вас тут.
Він звертається лише до старого слідчого, отож, певно, радіє саме йому. І чому вона взагалі зараз міркує, чи радіє Менчиць, коли бачить її, чи ні?
– На Олегівській знову пригода, – сказав молодий слідчий.
– Убивство? – звів брови мешканець названої вулиці.
– Принаймні я точно знаю, що убили не вас, – мимоволі усміхнувся Менчиць і додав: – Але ні. Пограбування!
– А ось тут я не певен, що пограбували не мене, – спокійно мовив слідчий, – дивні часи. Колись Олегівська була найспокійнішою вулицею у місті, – і старий слідчий повільно рушив у напрямку, де Володимирська зустрічалась із Трьохсвятительською, а далі – сяяв банями Фролівський монастир.
VI
Аристарх
Олегівська сповнена незвичної тривоги. Паркани найближчих будинків ховають неспокій, що просочується з подвір’їв. Назву вулиці змінили не так давно. Дід Тарас Адамовича пам’ятав зовсім іншу, ту, що була, певно, з часів перших київських князів. Дорога, яку обступали акуратні будиночки, підіймалася до Щекавицького кладовища і з давніх-давен звалася Погребальною. Олегівською – на честь князя, який, за легендою, похований на горі Щекавиця – вона стала не більш як пів століття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю під первісним іменем, лише не пам’ятав про це.
Він звик до її ранкової урочистої тиші, яку зрідка порушував собачий гавкіт чи рипіння барабанів криниці, вітання сусідів через паркан чи мекання із сусіднього двору, куди він звик приходити по козячий сир, молоко і свіжі вершки. То що ж відбувається на цій вулиці, що останніми днями мало не щодня вітає поліцію?
Яків Менчиць, зосереджений і мовчазний, зараз стояв поруч, і так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекі будиночки й паркани. Міра сказала:
– Тут усе тихо. Мабуть, потрібно пройти трохи далі.
І вони пішли, не перемовляючись між собою і не висловлюючи припущень. Складно щось припускати після того, як бачив тіло закатованого мешканця вулиці кілька днів тому. Що могло статися тут, у самому серці давнього міста, де акуратні будиночки вишикувалися рівними рядами за парканами? Будь-що.
Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далі, повз будинок сусідки, якій він віддавав цибулиння після приготування варення. Вона привіталася зі слідчим у відставці через огорожу. Далі озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городі найгарніші у Києві соняхи й нерідко сварився на хлопчаків, яких спокушали круглі, мов тарілки, жовтогарячі голови, повні насіння. Ось акуратний будиночок шевця, далі – кілька вибілених хатинок, що по-святковому притрушені снігом. Олегівська гарна під час різдвяних свят, хоч фотографів клич.
Фотографа вони зустріли у дворі одного з будиночків, що був схожий і несхожий на решту по цій вулиці. Невисокий паркан, розчищені доріжки від снігу, дзявкотливе собача біля буди й поліція, присутність якої вони завважили ще звіддаля.
Менчиць привітався з фотографом, запитав:
– То що тут сталося?
– Пограбування. Але, здається, нічого цінного не поцупили.
– То чому ж тут поліція?
– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарів не було вдома – гостювали у родичів. Зранку жінка повернулася – побачила скоєне, – він нервово усміхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотіли позбутися її.
– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.
Фотограф ніяково усміхнувся і пробурмотів:
– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.
Тарас Адамович не застав часів, коли в поліції був постійний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковій частині, який би виїжджав разом зі слідчими на місце злочину – ні. Хоч фотографів нерідко запрошували до співпраці, зокрема на цьому наполягав Георгій Рудий.
Худорлявий чоловік зі світлою борідкою і тихим сумом на споді запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слідчого, але далі мовчав. Тарас Адамович запитав:
– Ви сфотографували?
– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…
І не договорив. Певно, згадував кімнату, в якій знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тіла фотографувати складніше, ніж розламані частини шафи, нехай і з цінного дерева.
Менчиць, привітавшись із колегами й перемовившись кількома словами, лишився з Мірою на подвір’ї, Тарас Адамович пройшов усередину. Він знав господиню – світловолосу, зазвичай, усміхнену жінку, яка зараз злякано зазирала йому в очі біля розламаної шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухні, де рівні ряди глечиків визирали з буфету, а піч пломеніла маками та півнями, її це не так шокувало б, як розтрощена шафа біля ліжка. Господар будинку – якийсь дрібний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали. Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою відламану ніжку, мовив:
– Цікава форма…
Жінка звела на нього вологі темні очі, проказала, мов у трансі:
– Так… У формі копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирізати всілякі цікавинки.
Кімната світла і простора, вибілена і виметена. На стінах – килимки та рушники. Фотограф увійшов до кімнати тихо. Стомлена і налякана жінка вийшла кілька хвилин тому – здається, чоловік урешті повернувся з роботи. Тарас Адамович не запам’ятав прізвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишній слідчий ніколи не бачив.
– Тут подвійний об’єктив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кілька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув іще кілька уламків, сподіваючись, що грабіжники не забрали із собою найцінніші. Здавалося, щось важливе випустили з уваги і фотограф, і поліція.
– Хіба не в усіх фотоапаратів такий?
– Ні, – енергійно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громіздкими, складалися з двох ящиків. Зараз такі використовують хіба у фотоательє.
– А ви не любите фотоательє?
– Ненавиджу. Хоч і набивав руку саме там. Не люблю зрежисовані фото, вони несправжні.
Тарас Адамович здивовано гмикнув, підсунув ближче до фотографа частину ніжки розтрощеної шафи.