Всего за 115 руб. Купить полную версию
Никифор запамятав ці відвідини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемківської Криниці, до церкви, де його хрестили, до ікон, які прикрашали ті стіни, до лемків, які його прихищали. І до ровесників «бихрестів», які колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли він подорослішав, іменували вже «Матейком» за іменем польського майстра живописних полотен
Тим часом він закінчував перший клас сільської початкової школи. Шкільна наука давалася хлопцеві ой як нелегко через успадковані від матері порушення мовлення і слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокі слова і склеювати їх у речення. Діти попервах кепкували з нього. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще малювати. Малювати і малювати. Спочатку в школі грифелем на дошці. А далі
Й на цьому закінчилося його навчання
Недовго мати затрималась на цьому світі. За легендою, що й досі побутує у Криниці, Одоська тихо і непомітно пішла з життя, коли синові було сім років, і забрала з собою у могилу таємницю народження сина. Згодом ніхто не міг згадати, коли саме точно вона померла і де похована А він памятав її все життя.
Тож він опинився на вулиці. Постійні мандри від хати до хати, за будь-якої погоди і пори року, нерідко надголодь, з ночівлею на чужому горищі чи у стодолі серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тільки здогадуватись, скільки довелось хлопцю перенести знущань та негараздів, як намагався вижити і не впасти у відчай від того, що його сприймали за ненормального
Дивно він виглядав збоку якийсь пришелепуватий. Дрібний, миршавий, брудний, обдертий Белькочучи, вимовляв деформовані на лемківський лад польські слова, і часто на деяких словах затинався. І так років до шістнадцяти, коли почав говорити більш-менш врозумливо на лемківському діалекті. Тому, мабуть, і був неговірким. «Поляки насміхалися з Никифора, бо він не вмів говорити. А він говорив по-лемківськи, а не по-польськи», розповідав отець Іван Піпка, який більше двадцяти років служив у греко-католицькій церкві святих Петра і Павла у Криниці, до якої ходив свого часу Никифор.
Невипадково згадалося, що Платон вважав живопис способом мовчання І не такий вже неправий Езоп, кинувши між іншим: якщо щось можна довести ділом, нащо витрачати слова
Тож і виростав хлопець мовчазним весь у собі. Та наодинці із собою не сумував, займався ділом то зосереджено, то захоплено надряпував прутиком чи то на вологій землі, чи то на піску якісь йому відомі зображення Так, нібито ні для чого
Нібито
Приходив наступного дня, вони зникали
Знов надряпував
Або знаходив на вулиці зімятого аркушика паперу, кинутого кимось недогризку олівця і «малював» щось йому відоме
Очима проникливої поетеси Лесі Сидорович це виглядало так:
Його малюнки дитинячі
Ніхто й за працю не вважав.
А тут захоплення! Неначе
Враз долю він за руку взяв
Чомусь згадалося
Як селянка Марія Примаченко, яка все життя прожила в селі, розповідала про початок своєї творчості: «Починалося це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату»
Як сирота, поденниця у заможніх будинках, Серафіна Луї починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівуючи церковні гімни
Як Володимир Набоков описував свої перші кроки в оволодіння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадійно, з художніми подробицями, які важко сполучались із малою кількістю прожитих років, надряпував щось йому відоме, вкладаючи у надряпане всю душу.
Все це ніби про Никифора сказано.
Так, але що спільного між українською сільською дівчиною, що росла і виховувалась у родині, французькою сиротою-поденницею, російським рафінованим інтелігентом і вуличним безбатченком, спитаєте ви? А може, подібне інтуїтивне прилучення до мистецтва відбувається з усіма, хто виявляє мистецькі здібності і пробивається до мистецької досконалості, поза їхнього соціального стану, матеріальних статків
* * *То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цілими днями нічого не робить, навіть не жебракує до пуття, а тільки вимазує аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людські постаті. Однолітки вважали його недоумкуватим, прозвали «місцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та він, схоже, не ображався і захоплено продовжував «своє».