А ось як про лемків роздумують сучасники.
Маємо історичний погляд на лемків, він належить Петру Скрійці: «Завжди було так: епохи минали, а народи й далі існували та творили власну історію. З Лемківщиною сталося інакше: лемки проминули, після них зосталися лише сліди, але їхня історія триває і надалі…»
Маємо і, так би мовити, психологічний погляд на лемка. Український громадський діяч, письменник, лемко за походженням Юліан Тарнович у книзі «Ілюстрована історія Лемківщини», що вийшла у Львові 1936 року, пише: «Лемко до всього доброго здібний і що очі бачать, те руки роблять. Він підприємливий, хвацький та чесний. В біді рятують себе взаємно, поважають і шанують себе та свою окремість. Вдача лемка загартована, тверда, рішуча та статечно розважна… Він зрісся з горами, полюбив їх, як рідну матір, дорожить ними. Тут його світ».
Сучасний лемківський художник, який, до речі, малював портрет Никифора, Дмитро Стецько ніби доповнює портрет лемка: «Лемки – обдаровані люди. Гадаю, не раз пережитими за віки муками Господь так щедро обдарував нас. Лемки прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність – цікава і добра».
З академіком НАН України, культурологом Іваном Дзюбою, з яким я співпрацював у Міністерстві культури України – він був міністром, я начальником управління мистецтв, ми говорили про загадкову Лемківщину у зв’язку з необхідністю державної підтримки Міжнародних фестивалів лемківської культури і організації виставок Никифора Дровняка. Зокрема, про те, що ця дивовижна земля дала світові не лише зразки багатющого фольклору, пісенного, дерев’яного різьбярства та оригінальної народної архітектури, але й гроно яскравих особистостей у церковно-богословській, науковій, громадській, мистецькій сфері. І все це вписується у творчість, як казав Іван Михайлович, «закоренілого у рідних Карпатах у свою Криницю Никифора Дровняка».
Автор роману «Никифор Дровняк із Криниці» Михайло Слабошпицький, роздумуючи про долю лемків в історичному аспекті, писав: «Викинуті з рідних земель, лемки могли б розчинитися, розгубитися по світах, зникнути без сліду, але вони зберегли себе і довели, що національність, тобто приналежність до народу – явище не лише територіальне, але й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччині, Польщі, США, Канаді, у нас в Україні, але є духовна лемківська держава в душах лемків, є їхня духовна єдність».
Ці спостереження над лемківською історією, над лемківським характером, сподіваємось, допоможуть нам збагнути і витоки творчості Никифора, і її сутність…
* * *
Декілька слів про Криницю. Тут Никифор народився і прожив усе життя. Варто нагадати, що «криниця» у дохристиянських, а потім і у християнських віруваннях українського народу означала сакральне місце: «криниця» поєднувала земне і небесне і мала своїх заступників…
На початку XX століття у Криниці проживало біля 3000 осіб. Як описує художник і мистецтвознавець Богдан Певний, тоді фактично було дві Криниці, відмінні одна від одної змістом і способом життя мешканців. У Криниці-селі жило корінне населення лемків, сповнене незайманої віри у надприродні сили, уявлення, пересудів, а головне – віддане східним церковним обрядам. А прозу їхнього життя складало постачання Криниці-міста сільськогосподарськими продуктами. Криниця-місто кишіло курортниками, туристами, грошовитими міщанами. Меншість становили адміністрація готелів, пансіонатів, санаторіїв, будинків відпочинку, а також обслуга цих закладів, яку складали місцеві лемки, виконуючи різноманітну «чорну» роботу.
Відомо, що Криниця уже в ті часи була вузловою залізничною станцією, звідки розходились шляхи на Відень, Прагу, Краків, Будапешт, Львів і далі на південь аж до Адріатики. І цим, схоже, активно користався Никифор, малюючи вулиці великих європейських міст, королівські палаци.
Як, спитаєте ви? Не з власних подорожей, зрозуміло, він черпав свої враження – можливо, з листівок, якими могли розплачуватись ті, хто купував його малюнки, із розповідей земляків, які повертались із заробітків. Чи не в результаті цього перед глядачами постала одна з найвідоміших його картин – «Єпископ їде через море», через тепле ніжне море, через води Адріатики?.. Втім, я забіг у своїх фантазуваннях далеко вперед.
Народження лемка Никифора. Це трапилось 21 травня 1895 року. Як випливає з його метрики, народився майбутній художник від лемкині – бездомної глухонімої і, як переказували злі язики, «трохи причмеленої» жебрачки Явдохи (лемки кликали її Одохою, Одоською) Дровняк із сусіднього лемківського села Поворозник, яка заробляла на життя тимчасовими приробітками у місцевих пансіонатах. Які там були приробітки? Розпалювала печі, виносила відра із нечистотами, носила воду з колодязя, мила підлоги. Народжувала сина у стайні лемківського господаря, де тимчасово працювала прислугою у найбільшому в місті санаторії-пансіонаті «Trzy Roze»…
Не беруся наголошувати, наскільки символічною виглядає історія про майже біблейське народження хлопчика у дерев’яній стайні біля церкви, але… щось у цьому є…
Батько? Про якусь значущість спілкування лемків-автохтонів із заїжджими панами годі й згадувати. Хіба тільки тому, що наслідком такого спілкування Євдокії й невідомого батька ймовірно міг бути Никифор? Подейкували, що ним міг бути відомий польський художник, чиє ім’я зашифроване під літерою «Т». Він приїздив на курорт для відпочинку, і Явдоха прибирала його кімнату. А потім криничани помітили, що дівчина завагітніла. Художник виїхав із пансіонату і ніколи не давав про себе знаття… Цілком ймовірно, що це дозвільні чутки, але у Польщі охоче підтримуватимуть цю легенду, пізніше назвуть навіть ім’я польського никифорового «батька». І все заради спростування чисто українського походження художника. Проте, ні довести, ні спростувати ці чутки не уявляється можливим. Тож лемківська громада вважала свого земляка за безбатченка. Таким його вважатимемо і ми.
Хрестили його у церкві святих апостолів Петра і Павла. Достеменно відомо, що прийняла його на світ криничанка Ангеліна Шиварло. Ненашками, тобто по-лемківськи хресними батьками, були також криничани – Андрій Козак і Катерина Ріствей. Одержав прізвище від матері, доньки Гжегожа і Тетяни, а от що стосується імені…
1971 року львівський художник Роман Турин, першовідкривач і багаторічний дослідник творчості Никифора, за допомогою земляків виявив його офіційну метрику, видану греко-католицькою церквою Криниці на ім’я Єпіфаніуша Дровняка. Охрестив і виписав метрику о. Миколай Куропас, парох греко-католицької парафії у Криницях. Оскільки позашлюбні діти мали право отримувати ім’я за святками, охрестили його за чотири дні по народженню Єпіфаніушем на честь святого Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Помітьте: ім’я Єпіфаній у перекладі з грецької означає «одкровення», «явлення Бога». Явлення Бога – талант від Бога…
От пишу ці рядки, а в душі звучить:
Але, мабуть, через екзотичність імені як тільки його не називали… Невідомо звідки взялось це ім’я, але для криничан він був Никифором (по-лемківські «Ницифором»), і так за ним і до сьогодні закріпилося це ім’я. Він охоче відгукувався на нього. А пізніше і підписував деякі свої картини як «Никифор художник – Никифор митець». Та на цьому історія з його іменами-перейменуваннями не закінчується. Але про це свого часу…
Обряд хрещення символічно визначав духовну і культурну приналежність хрещеного, у випадку з Никифором у греко-католицькій церкві – його приналежність до лемківського етносу.