Перші кроки Никифора з матір’ю.
Далі його біографію і початок шляху «жебрак – митець» реставруватимемо за уривчастими розповідями і письмовими свідченнями старих лемків, знайомих із Никифором, дітей старих лемків, які чули від батьків перекази про нього. Побувавши у Криниці, переконався, що й дотепер є люди, які добре пам’ятають, як жив і творив Никифор.
Етнограф, бойкознавець і лемкознавець Наталія Кляшторна у своєму дослідженні «Хотів лемко малювати» наводить свідчення лемкині Ольги Висоцької, котра знала матір Никифора. Від неї ми довідуємось, що «Євдокія мала серйозні фізичні вади. Ходила на пальцях і завжди швидкою ходою.
Тягнула за собою малого Никифора, завжди біжучи. Він так швидко не міг. Запліталися йому ноги, а вона гнівно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткі високі звуки. Тому і хлопець довго не міг навчитися говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулились вони у різних місцях, де давали роботу. Тримали її із співчуття: нездара, та ще й з позашлюбною дитиною».
Народитися на Лемківщині у 1895 році позашлюбним напівсиротою-калікою означало жебракувати. Постійні поневіряння, раз на рік храмове свято для калік і безвихідь голодної смерті.
Але не так сталося у долі Никифора, хоча попервах він ніби повторював шлях лемківських жебраків. І хто зна, чи вижило б хлопченя, якби не повсякчасна підтримка земляків. Від села до села носила Євдокія за собою дитину, заробляючи гроші на харчування собі і синові, ночуючи там, де працювала. Якось Явдоха прибилась до статечного господаря Івана Гриняка, який зглянувся над бідаками і давав їм часами притулок.
Бувало й таке, що годинами вона вистоювала з простягнутою рукою біля мосту, а під мостом біля річки Криничанки у хустці колисався маленький Никифор. Або доводилось підвішувати немовля у корзині-колибі до високої гілки дерева, щоб собаки не загризли… Дитя, напучуване матір’ю, простягнуло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Під церквою просило грошей.
У церкві, де хрестили дитину, Явдоха з Никифором бували не тільки кожного свята, а ледь не щодня. Тож не дивно, що першими враженнями хлопчини були не рятівні стерті мідяки, які кидали перехожі у простягнуту материну руку, але:
– казковий вигляд церковної будівлі…
– проникливі лики візантійсько-лемківських святих усередині, що дивилися – прямо на нього великими нерухомими очима із позолочених обрамлень ікон…
– божественні аромати ладану, єлею, воскових свічок…
– сама атмосфера таємничості містерії церковного Богослужіння…
Він чекав на це свято як на чудо і відчував себе у храмі як удома, якого не мав…
Нині у храмі, де хрестили Никифора, встановлена пам’ятна дошка, на якій написано, що тут його хрестили і тут він співав у церковному хорі. Співав, тобто не тільки спостерігав, але, подорослішавши, брав участь у містерії Богослужіння.
І знов звучить у душі:
Церква для лемків була єдиною культурною установою в селі. У церкві відбувались богослужіння – утреня, літургія, вечірня. Церква стала духовним притулком Никифора. І, без усякого перебільшення, відвідання церкви стало для нього школою духовного виховання і, як побачимо далі, академією мистецької освіти.
Щорічно у лемківській Криниці відбувалося храмове свято для калік, на яке мати, сама інвалід, обов’язково приводила свого сина-інваліда. Тут малий уперше побачив жебраків-калік, у незагоєних ранах. Відкрив для себе, що вони з матір’ю не єдині у своїй обділеності. Вони молились святому Миколаю за своє зцілення, а потім для них влаштовувався святковий обід. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, він і себе зображував у цьому образі. Напевне, черпав у цьому сили для життя і випромінював їх людям.
Никифор запам’ятав ці відвідини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемківської Криниці, до церкви, де його хрестили, до ікон, які прикрашали ті стіни, до лемків, які його прихищали. І до ровесників – «бихрестів», які колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли він подорослішав, іменували вже «Матейком» – за іменем польського майстра живописних полотен…
Тим часом він закінчував перший клас сільської початкової школи. Шкільна наука давалася хлопцеві ой як нелегко – через успадковані від матері порушення мовлення і слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокі слова і склеювати їх у речення. Діти попервах кепкували з нього. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати і малювати. Спочатку в школі – грифелем на дошці. А далі…
Й на цьому закінчилося його навчання…
Недовго мати затрималась на цьому світі. За легендою, що й досі побутує у Криниці, Одоська тихо і непомітно пішла з життя, коли синові було сім років, і забрала з собою у могилу таємницю народження сина. Згодом ніхто не міг згадати, коли саме точно вона померла і де похована… А він пам’ятав її все життя.
Тож він опинився на вулиці. Постійні мандри від хати до хати, за будь-якої погоди і пори року, нерідко надголодь, з ночівлею на чужому горищі чи у стодолі – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тільки здогадуватись, скільки довелось хлопцю перенести знущань та негараздів, як намагався вижити і не впасти у відчай від того, що його сприймали за ненормального…
Дивно він виглядав збоку – якийсь пришелепуватий. Дрібний, миршавий, брудний, обдертий… Белькочучи, вимовляв деформовані на лемківський лад польські слова, і часто на деяких словах затинався. І так років до шістнадцяти, коли почав говорити більш-менш врозумливо на лемківському діалекті. Тому, мабуть, і був неговірким. «Поляки насміхалися з Никифора, бо він не вмів говорити. А він говорив по-лемківськи, а не по-польськи», – розповідав отець Іван Піпка, який більше двадцяти років служив у греко-католицькій церкві святих Петра і Павла у Криниці, до якої ходив свого часу Никифор.
Невипадково згадалося, що Платон вважав живопис способом мовчання… І не такий вже неправий Езоп, кинувши між іншим: якщо щось можна довести ділом, нащо витрачати слова…
Тож і виростав хлопець мовчазним – весь у собі. Та наодинці із собою не сумував, займався ділом – то зосереджено, то захоплено надряпував прутиком чи то на вологій землі, чи то на піску якісь йому відомі зображення… Так, нібито ні для чого…
Нібито…
Приходив наступного дня, вони зникали…
Знов надряпував…
Або знаходив на вулиці зім’ятого аркушика паперу, кинутого кимось недогризку олівця – і «малював» щось йому відоме…
Очима проникливої поетеси Лесі Сидорович це виглядало так:
Чомусь згадалося…
…Як селянка Марія Примаченко, яка все життя прожила в селі, розповідала про початок своєї творчості: «Починалося це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату»…
…Як сирота, поденниця у заможніх будинках, Серафіна Луї починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівуючи церковні гімни…
…Як Володимир Набоков описував свої перші кроки в оволодіння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадійно, з художніми подробицями, які важко сполучались із малою кількістю прожитих років, надряпував щось йому відоме, вкладаючи у надряпане всю душу.
Все це ніби про Никифора сказано.
Так, але що спільного між українською сільською дівчиною, що росла і виховувалась у родині, французькою сиротою-поденницею, російським рафінованим інтелігентом – і вуличним безбатченком, спитаєте ви? А може, подібне інтуїтивне прилучення до мистецтва відбувається з усіма, хто виявляє мистецькі здібності і пробивається до мистецької досконалості, поза їхнього соціального стану, матеріальних статків…