Та й сам художник відчував своє Боже призначення, і тому є чимало свідчень.
Чимало зображувальних елементів він запозичив зі святих образів греко-католицької церкви у Криниці, що стало у певному сенсі його школою малювання. Сакральні зображення, що їх бачив Никифор, зрештою, і сформували його життєвий і мистецький світогляд. Святі, священники, він сам у священницькому вбранні, церкви належать до тих мотивів у никифорових картинах, які постійно повертаються. Не повторюються, але повертаються.
У сфері сакрального лежало і його уявлення про справедливість. Він вірив, що справедливість неминуче переможе на тому світі, де злі будуть покарані, а добрі винагородженні. Саме це – і я не перший, хто це помітив – до того ж з огляду на його ізоляцію і відчуженість, робить картини Никифора такими цікавими для психологічної інтерпретації.
Якось відомий польський «никифорознавець» Олександр Яцковський, який готував першу закордонну виставку творів Никифора у Лондоні у 1956 році, поставив перед ним, сказати б, екзистенціальне питання: «Для чого малюєш?» І неговіркий Никифор, ніби відчуваючи недозволеність інтересу до себе, відповів: «Щоб люди знали, яке є небо, а яке пекло. Щоб знали…» Так могла сказати тільки та людина, яка відчувала себе посланцем Бога…
Маючи своє місце на лаві у храмі св. Петра і св. Павла – праворуч від головного проходу до престолу, Никифор завжди мав при собі молитовник, в якому вималював 172 чорно-білих зображення з історіями Старого і Нового завітів. І молився, черпаючи натхнення у «живописному тексті» свого «Молитовника».
Никифор, дякуючи Богу, перевтілювався у своїх живописних одкровеннях у священнослужителів, навіть – у святих, часто зображував себе в образі святого Миколая. Ніби хотів вписати себе у святість… Як лемки наближали у своїх молитвах Бога до себе, так Никифор у своїй творчості прагнув наблизити себе до Бога.
Ніби про внутрішній світ Никифора фантазував його молодший сучасник лемківський поет Богдан-Ігор Антонич:
Зверніть увагу і на те, що і «Єпіфаніуш», як записано його ім’я в метриці, і «Никифор», чиїм іменем він увійшов в історію, зараховані до лику святих.
Для земляків-лемків Никифор був Божим чоловіком, людиною не від світу сього. І з цієї точки зору чудною виглядала глухонімота Никифора. Коли треба, він все чув і бачив. Прочани і паломники перед службою Божою зустрічали глухонімого Никифора, а після відправи з подивом помічали, що він уже нормально спілкується з людьми. Це сприяло поширенню слави про чудеса зцілення у християнській церкві св. Петра і св. Павла, де у липні щороку відбувались великі відпусти – прощення перед Богом. І виглядало це – як печатка чудесного зцілення…
Тож почнемо здалеку.
II. Україна – Лемківщина – лемки
Станем, браття, в бій кривавийвід Сяну до Дону,В ріднім краї пануватине дамо нікому…
«Від Сяну до Дону». Цим закликом у Гімні позначалися символічні кордони України, за які треба було боротися. Щоправда, законом від 6 березня 2003 року про «Державний гімн України» цей куплет було вилучено з тексту Гімну з політичних міркувань – існуючі міждержавні кордони не можна порушувати. Але символічний зміст заклику залишився у серцях українців: за ментальними, етнічними, культурними та духовними ознаками Україна простягається «від Сяну до Дону».
До чого мова? Річка Сян окреслювала найзахіднішу частину України. Нею була Лемківщина. У цьому осередді української етнічної території (Лемковині, як кажуть лемки) у межах сучасної Польщі, у курортній місцевості Криниця-Здруй на карпатських Бескидах проживало на початку XX століття понад 90 % лемків-українців. Бескиди – це система гірських хребтів у північній смузі Карпат у межах Чехії, Словаччини, Польщі та України, сказати б, зовнішнє пасмо Карпат. А живописне містечко Криниця розмістилося у гірській котловині на висоті 590 метрів над рівнем моря, вздовж долини річки Криничанка. Сьогодні це відомий в Європі курорт з цілющими мінеральними водами, бюветами, купальнями, соляними печерами. Відома вона не в останню чергу і тим, що в ньому народився і прожив усе життя видатний український художник лемківського походження Никифор Дровняк.
Хто такі лемки?..
Почнемо здалеку. Існує легенда, яка образно пояснює, хто такі лемки. В українській мові є таке слово – «краватка». Винахідниками краватки вважаються хорвати. Коли здивовані іноземці тикали на вузлик на шиї хорватів у надії з’ясувати, що ж це за аксесуар на них висить, хорвати думали, що в них питають, хто ж вони такі. Вони й відповідали – «хорвати». Французи переінакшили слово під зручне і стали називати вузлик на шиї «cravate». А українці адаптували під себе. Так і вийшло – краватка. Зауважимо, що наддніпрянці не носили краваток, не пасували вони до вишитих сорочок. А лемко Никифор любив носити вишукані краватки.
Найбільш прямі предки українців – слов’янські племена полян, древлян, тиверців, волинян, білих хорватів, які увійшли до Київської Русі. Хорвати – союз племен, після його розпаду частина перемістилась через Київську Русь на захід – у Карпати, частина на південь – в Адріатику. Перші згадки про мешканців гір, де ще донедавна купно проживав цей етнос, знаходимо у «Повісті минулих літ» давньоруського літописця Нестора. Він згадує про слов’янське плем’я білих (західних) хорватів (горян). Своєю мовою, культурою вони мало чим відрізнялись від наддніпрянських племен і самі себе називали на початку IX століття русами чи русинами. І аж у другій половині XIX століття через часто вживану часточку «лем», що означає «тільки», «лише», їх почали називати лемками, а територію їхнього розселення – Лемківщиною.
Лемки – це гілка українства, що мешкає та історично походить з Лемківщини, місцини, де на початку XX століття проживало біля 100 000 лемків, яка належала до Австро-угорської імперії, а потім і по сьогодні вважається територією Польщі.
Більшість лемків, і я хочу це підкреслити, ідентифікують себе як українці, і є вони греко-католиками. Говорять на лемківському діалекті української мови. Самі лемки кажуть, що у нас говірка лемківська, а мова українська. «Лемківська мова» налічує приблизно 29 000 слів.
Лемки, за словами Івана Франка, «стійка історична та етнографічна група», яка зуміла зберегти давні архаїчні традиції мистецтва, під впливом яких зростав Никифор у Криниці, мала свій ракурс української культури і мистецтва, свою школу храмового будівництва – деякі дерев’яні церковні споруди лемків занесені до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, своїх визначних лемківських митців-різьбярів.
Про те, які ж вони – лемки, ніби вводячи їх у світ українства, оповів непосвяченим український педагог, письменник, історик, греко-католицький священник Олексій Торонський в опублікованій у 1860 році праці «Русини-лемки»: «Про лемків треба сказати, що вони є народом добрим, який зберіг чистоту вдачі, народом, який, живучи у тиші й віддаленості від світових бур і мамон, кріпиться своєю вірою, в церкві знаходить своє пристановище і життєву мудрість. Русини-лемки люблять свою віру, душею і тілом віддані своїй церкві й обрядові, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свій труд Богові в жертву…» Додамо до цього, що лемки ніколи не були кріпаками й не знали панщини. Лемки ретельно розвивали мистецтво, матеріальну культуру. Побудували унікальні дерев’яні церкви, не подібні ані до гуцульських храмів, ані до буковинських православних церков, створили багату іконографію, збагатили український музичний фольклор. Неповторним є внесок лемків в українську і світову культуру – і явищами, і іменами. Але про це свого часу…