– він не мав друзів. Схоже, в реальному житті єдиним його другом був великий білий пес Гавка, з яким і на старість років Никифор не розлучався… Але скільки опікунів, охоронців, оборонців, я вже некажу – шанувальників його творчості… У своєму внутрішньому світі він перебував в оточенні святих…
– він не був одруженим, не мав романів із жінками. Які там романи за його образу життя… Але малював вишукані еротичні сюжети…
Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, і тільки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нічого іншого він не умів і не хотів робити. У малюванні і обнародуванні своєї творчості він бачив сенс життя. Це був для нього чи не єдиний спосіб спілкування з людьми і небожителями і, головне, спосіб надати зміст своєму земному існуванню.
Не дивно, що Никифору належить фантастична кількість картин і малюнків – неможливо полічити. Дослідники стверджують, що десятки тисяч, називають різні цифри – від 30 до 40 тисяч творів. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів? Але…
Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а тільки те, що западало в душу…
* * *
Зберіглось майже три сотні фотографій Никифора, він любив фотографуватись і його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякі з них – їх повно у відкритому Інтернеті, – звернімось до Чезаре Ломброзо, автора «Геніальності і божевілля».
І одразу шок! З першого погляду – спотворене гримасою обличчя… Скажімо м’якіше: фас, посічений зморшками уздовж і впоперек, жодного живого місця, нижня щелепа висунута вперед… саме обличчя ніби викривлене судомою – сліди хвороб?.. уроджений дефект?.. вираз внутрішнього стану?.. Уїдливий у своїй спостережливості французький письменник-мораліст Франсуа де Ларошфуко стверджував, що тільки великі люди мають серйозні вади.
Ось ще фотографії:
– він зосереджений у собі… наглухо закритий… не обличчя – маска… що відбувається в його душі?.. Як там у Ломброзо: «Геній потрапляє у ціль, яку нам навіть не видно»…
– оце прямує на роботу… урочисто як на свято… в костюмі, з чудернацькою краваткою на шиї… краватка… краватка, краватка – хорвати?.. ми ще повернемось до цього… поруч біла собачка, оберігає хазяїна, бо на віддаленні хлопчики й дівчата спостерігають за ним, готові наблизитись… а він готується до малювання… зосереджений… і зморшки ніби розгладились… та нічого не прочитаєш на його обличчі… бо, як помітив Ломброзо, «залишаються вони, схиблені, усе життя самотніми, відлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рід людський, начебто їх оточує якась особлива, тільки їм притаманна атмосфера»…
І ось – нарешті! Я сподівався на це – відкривається нам у своїй сутності, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генію невідома обдуманість своїх дій, творча діяльність генія несвідома»…
Він тепло всміхається… всміхається всупереч життєвим негодам… і вже ніщо не нагадує про його «потворність»…
Він відкритий світу, людям… ніби, та чому ніби – насправді випромінює у світ добро, набожність, безкорисливість, щирість…
Він і знову всміхається, і випромінюють очі – я художник… я щасливий: підходьте – намалюю… і подарую на добру пам’ять…
У своїх роздумах про Никифора я нерідко звертатимусь до імпресій проникливого українського поета, публіциста, перекладача, палкого «никифорознавця» Вадима Лесича (справжнє ім’я Володимир Кіршак), який від 1948 рокі мешкав у США, автора монографії «Никифор з Криниці», виданої українською мовою в Мюнхені у 1971 році. Того Лесича, про якого сучасники писали, що кожну зустріч він починав і закінчував розмовою про Никифора.
Так от, стосовно фотографій Никифора. Лесич, за його словами, побачив «дивне обличчя Никифора, схоже на обличчя однієї зі старовинних скульптур, які прикрашають собор у Реймсі. Але та скульптура має заплющені очі, а очі Никифора широко відкриті на світ…»
Я відшукав фотографію цієї скульптури – і здригнувся. Справді, ніби з Никифора знятий зліпок… А заплющені очі? Вони немовби символізують таїну його творчості. Може, таким він і мав би увійти в історію?..
* * *
А якщо спробувати «озвучити» ці фото спогадами сучасників, свідків його земного існування?
В наявності безперечне:
– мав поганий зір, ходив у великих круглих окулярах, нібито жартував: земля, мовляв, кругла, і окуляри мають бути відповідними. Міг не розшукати пензля, який випав з рук. Але ж – увага! – схоже на те, що бачив у навколишньому те, чого не бачили інші… Це саме той випадок, коли що менше бачать очі, що менше чують вуха, то більше працює уява. Як кажуть лемки, «не каждий відіт, хто ма очі».
– так, мова була нерозбірливою… причому говорив українською – лемківським діалектом. Його не завжди розуміли оточуючі. Але – і це важливо! – не стільки від нерозбірливості вимовленого, скільки від незвичності мовленого…
– так, писав із помилками… Але слова, винесені ним на люди, звучали як філософські афоризми… і передавалися з уст в уста…
– півжиття його вважали напівбожевільним. Але – і це важливо теж! – він просто був «інакшим», «несхожим», не таким, як усі… Як зауважив Ломброзо: «Не підлягає ніякому сумніву, що між схибленим під час нападу і геніальною людиною, що обдумує і створює свій шедевр, існує найповніша схожість». Хіба не так у випадку з Никифором?..
* * *
Якщо заглянути в його паспорт, прочитаємо дивне – жебрак.
Ліна Костенко дивувалась: хто тільки не був поетом, поетом у широкому розумінні слова:
Хто завгодно – тільки не жебрак. Никифор – чи не перший: незвичайний жебрак – жебрак-художник:
– його картинками, які він довгі роки дарував перехожим задарма або продавав за кілька злотих, розпалювали печі, а він втішався: «Не біда, у такий спосіб я спілкуюся із Всевишнім… Не в грошах справа…»
– копирсаючись у смітниках, виживаючи продажем за безцінь своїх картин на вулицях і перехрестях, стає на старість років заможною людиною. За його картинами полюють колекціонери, готові заплатити будь-яку суму. А він продовжує спати на підлозі…
– поневіряючись півжиття безбатченком у лемківському містечку («була б хліб та вода, то не є голода», як кажуть лемки), він ніколи не зраджував своєму мистецькому покликанню і, зрештою, прославив лемків – складову частину українського етносу – на весь світ…
– не пройшов професійної школи малярства, а картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пікассо, його картини мають розголос в усьому світі.
* * *
Природно, виникає питання – звідки? Звідки в цієї майже неграмотної, з порушенням мови, зору і слуху і, за поговором, несповна розуму людини взявся неповторний талант? Заінтриговані?..
І досі побутує наукове, вірніше – науковоподібне пояснення феномена Никифора. Нібито у деяких хворих на розумову недугу (а Никифора довгий час вважали таким) сильно уражена ліва півкуля головного мозку, натомість права, що відповідає за творчі здібності, розвинена надзвичайно виразно. Такі люди не можуть подбати про себе, але своєю творчістю здатні дивувати та приносити людям справжню радість.
Може, воно і так, не беруся судити, але набагато ближче сприймати феномен Никифора поза раціональних пояснень. Це той щасливий випадок, коли люди кажуть – так і казали, – що натхнення в нього з Неба.
Тобто Никифор мав ТАЛАНТ ВІД БОГА, БОЖИЙ ДАР.
Сам він – ХУДОЖНИК ІЗ БОЖОЇ ЛАСКИ.
І цим все сказано…
Звісно, не я перший це відзначив. Знавець творчості Никифора, директор Музею Никифора у місті його народження Збігнєв Воланін, на все життя спокушений магією його живопису, збуджено зізнавався: «В картинах Никифора справді є Бог. Я вже 30 років проводжу з його творами і щоразу знаходжу щось нове у змісті та у символіці…»