Проблема літератури й часу складна, багатовимірна й багатозначна. Не йдеться про кілометрові книгосховища, в яких «поховано» стоси колишніх духовних цінностей… Не йдеться про очевидну й природну застарілість тематичних і стильових особливостей ряду книг чи напрямків, що відігравали колись помітну суспільну роль… Не йдеться про наявний, усім зрозумілий спад читацької уваги до художньої літератури й видозміну самого її «соціального статусу»… Але йдеться про виняткову здатність кожного яскравого твору спалахувати новим світлом, воскресати із небуття чи забуття, вражати уяву нових людей і в нові часи. Йдеться про незнищенність інтересу до літератури й самого бажання займатися нею попри сьогоденне її збідніння й спрощення, попри явне звуження сфери її суспільної активності. Йдеться загалом про необхідність її існування як одної із форм розумової діяльності людства.
Без літератури освічена людина ніколи не набуде глибокого, всеосяжного знання рідної мови. Без літератури молодим поколінням ніколи не виховати в собі високої культурної поведінки й почуттів, а зрілій людині – не розібратися в складних емоційних вузлах власного життя. І хоча суто інформативне поле художньої літератури звужується в добу відкритості й доступності сучасного інформаційного буму, пов’язаного із електронними засобами масової інформації, усе одно без художніх творів нам не відчути смак і аромат минулих історичних епох (та й нинішньої «технократичної» доби!).
І в галузі художнього перекладу ми спроможні сповна відчути оту дивовижну здатність давніх творів оживати в новій якості й у новому ореолі, і то найперше у тих випадках, коли перекладачеві щастить піднестися до рівня справжнього, реального співавтора іншомовного поета, тобто подарувати його словам частинку власної плоті й крові. О, наше сприйняття ніколи не зраджує нас, і ми чуємо негайно, коли таке насправді трапляється, бо тоді по-особливому неповторні еманація духу й буяння почуттів, закарбовані в оригіналі й трепетно, повнозвучно перенесені в стихію іншої мови.
Для кого з нас не стануть кревна близькими відчайдушні слова Олександра Блока з поезії «Друзям»?.. Ширше – для яких поколінь, для яких епох оті слова могли б стати неактуальними?.. Нема таких, бо людська психіка не міняється за тисячоліття. (І коли я всоте перечитую «Діалоги» Платона, то завжди думаю: не піднесеться на таку височінь жодний із нинішніх письмаків на Заході і на Сході…)
Зверніть увагу, з якою стрімкою, навальною силою Іван Драч проводить головну, концептуальну ідею твору, якими драматичними каскадами нарощується й посилюється його тема, з якої точної словесної інструментовки виринає непідробний, щемливий і дзвінкоголосий Олександр Блок у новому для себе українському «поетичному плащі». Тут, як мовиться, ні додати, ані змінити нічого: переклад становить монолітний смисловий та фонетично організований мовний «зліпок». У ньому чітко вирізьблюється складний, багатоманітний поетичний візерунок гіркого прозріння Блока, відкривається уся його глибина й безвихідь, втілено без найменших втрат елеґантну, зовні таку легку й невимушену образну систему одного із ліричних шедеврів російського поета.
Класична легкість є наслідком прискіпливої, копіткої та вимогливої праці. Готуючи для видавництва книгу Івана Драча «Наближення» як її упорядник і коментатор, я серед стосів книжок, рукописів, журнально-газетних публікацій перечитав і досить грубезний машинописний зшиток «блоківських перекладів», які становлять, судячи з усього, перші підступи Драча до поезії Блока належать давнішому часові ще молодого, «рвійного» українського новатора. І той зшиток дав цікаву поживу для розмислів. Між ним і збіркою вибраних поезій Олександра Блока в українських перекладах (Київ: Дніпро, 1980), вочевидь, пролягли роки й роки. Я не міг не піддатися спокусі бодай часткового текстологічного аналізу й порівняння. Остаточні варіанти вражально різнилися від початкових. Було сущою насолодою стежити за перебігом поетової думки, яка входила в контакт і співпрацю з творчою уявою російського майстра. Одної юнацької сміливості й рвійності виявилося замало, щоб здолати блоківські вершини вже з першої спроби. Слід було набути життєвий і творчий досвід, слід було просто пережити те ж саме, що переживав Блок, аби стати урівні із ним.
От коли кожна правка, кожна зміна в своїх текстах спрямовуються до однієї мети, виходять із найглибшого духовного співпереживання, стають бездоганно точним ударом літературного різця по мармуровій брилі, вилучаючи з неї адекватну сутність чудового образу.
Ось коли народжується досконалість. А досконалість твору вириває його з полону часу, завжди дає людині радість пізнавання прекрасного й завжди годить її потребі самопізнання.
Переклад може слугувати відмінним засобом перевірки твору на живучість – літературну, психологічну, емоційну, історичну… Він знаходить новий ракурс, у якому оживає оригінал, він «вживлює» його в сьогодення, навіть (і саме) на іншому часовому, соціальному, національному ґрунті.
Під пером Івана Драча достеменним відкриттям для українського читача стала творчість румунського поета Нікіти Стенеску – «Елегії (Таємна вечеря)», двомовне румунсько-українське видання (Кишинів, 2003).
(«Елегія одинадцята. Вступ до весняних турбот»)…Хіба не міг би той вірш – отакий вірш – зринути і на українському ґрунті?… Іван Драч доводить: міг би! Сила цього перекладу – в емоційно-смисловій адекватності передачі найтонших перебігів поетової думки, в єднанні з нею, у віднаходженні природної, гнучкої словесної оболонки для цієї складної, багатошарової думки.
На безмежному літературному полі, помережаному багатьма глибокими слідами, Нікіта Стенеску упевнено прокладає свою власну борозну. Його мислення напружене й нервове, образи насичені й свіжі, думка проривається крізь них, як зелені паростки крізь міський асфальт. Йому вдається гармонійно єднати химеричну картинність із строгістю точного висновку, алогізм і логічність, жорстокість і ніжність, непримиренність бурхливих конфліктів і світло душевної ясності. Я сказав би, що ця поезія перегукується із кращими взірцями європейської (зокрема, французької) філософської лірики, сягає часом масштабів глобальних, космічних. Художні координати цієї поезії дуже місткі, її смислова наснага при всій мінливості форми навдивовижу стабільна.
Ні, такі перекладацькі звершення й відкриття не забуваються, вони стають фактом і вітчизняної літератури, бо їх пересаджує і вирощує на рідному ґрунті дбайливий літературний садівник. «Душі померлих / це земна атмосфера. / Ми дихаємо їхніми душами; / їхні душі занурюють свої пальці / глибоко в наш подих». «Хто ким дихає – невідомо. / Історія гусне в урочистих словах; / майбутнє постає перед нами / у формі розмови. / Іншими вустами проголошеної, / досконалішими ніж наші».
Таке зачіпає за живе, таке врізається у свідомість.
Література може відходити у минуле разом зі своїм часом, але може й випередити його; тоді вона зазнає нового зближення й споріднення з новими людьми, з новими часами. В ідеальному варіанті «позачасова література» і стає літературою на всякий час, як можна сказати про класику, що це одяг для будь-якої пори і на будь-який зріст.
Письменник від Бога, письменник за покликанням зменшує своє життя, вселяючи його у власні слова. Те ж саме стосується й талановитого перекладача, який витрачає свою плоть і кров, «привласнюючи» чужі слова. І це зовсім не фігуральний вислів. Такі високі зразки вражального, повноцінного словотворення ми знайдемо серед перекладених Драчем поетичних осяянь Пабло Неруди, Євгена Євтушенка, Паруйра Севака, Давида Кугультінова, Отара Чіладзе, Григоре Вієру, Федеріко Гарсіа Лорки…