Всего за 89.9 руб. Купить полную версию
Загалом це місце вже цілком белетризовано. Після промови Б. Хмельницького «постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: „Готові вмерти за Вітчизну і віру православну“». Це емоційно насичений стиль письма, який почали вживати в своїй прозі романтики.
У цьому ж таки стилі описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після міфічної битви біля Кодака, котра нібито була перед Жовтоводинською, та и зветься Потоцький не Миколою, а Павлом; однак у битві під Жовтими Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, як було насправді, а до Кам’янця-Подільського тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції – все це, як вже було зазначено, своєрідна гра фантазії, фіктивний світ.
Я не ставлю собі за мету вимічати всі історичні помилки та перекручення «Історії русів» – великою мірою це зроблено в примітках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті «У світі українського історичного оповідання», розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу щонайперше зазначив: «Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного… Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира» (с. 9); зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія, зміщується із реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і в XIX, і в XX століттях, назвати хоч би оповідання М. Обачного «Отрок» (с. 268–271) чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання як «Євшан-зілля» Л. Мосендза (с. 271–280). Далі я вказував, що поруч із тим «творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними» (с. 9). Так, у згаданому оповіданні Л. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично – фантазійне відтворення минулого. Саме такого типу історичною прозою є «Історія русів», але на своєму часовому рівні. Через це, коли б історик узявся вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не може не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Отже, образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипаного каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а за допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре відає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й довести своїм приятелям та знайомим. Ось чому козацькі гетьмани до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору – Богдана Хмельницького.
Уводить автор у текст і документи, зокрема Білоцерківський універсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науці точилися суперечки. Його вмістив у своєму літописі С. Величко, а в «Історії русів» подається інший його список – дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копію літопису С. Величка. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, інакша подається й дата – у С. Величка: червня, без вказівки дня, в «Історії русів»: травня 28-го дня – до речі, остання дата правильніша; отже, автор мав свій, дещо відмінний, список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом, цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису.
«Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість».
Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII століття, про це свідчить і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання «Історії русів», ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:
Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції титанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.
Так виглядає перша, головна, частина «Історії русів», в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо, прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вільно. І. Виговський при цьому зветься «природним поляком», що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружної сили підступником – все це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого» (70-ті роки XVII cт.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і їхнім опікуном, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься «підлим супроти Росії учинком», і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею, – все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше – «Історія русів» була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. Іконников), і друге – москвофільством уже певним чином було заражено й найрадикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в «Енеїді» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: «Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи». Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вільно використано і змодельовано.