Всего за 89.9 руб. Купить полную версию
Ось така була здебільшого технологія творення описів «Історії русів», особливо в її, давньому екстрактному поданні. Маючи на меті створити героїчний образ свого народу, автор намагається впорядкувати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянцкоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинський, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує «Епіцедіон» 1584 року), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федір, і був Ружинським, в автора «Історії русів» – це різні особи). Усе це здебільшого магнати – ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж цілком вифантазувані; отже, створено своєрідний фіктивний світ. Далі в списку йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем’ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній подається тут як активний супротивник унії (змішаний із Наливайком), причому цілком фантастично зветься «намісником королівським та міністром правління». Подаються ще й його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті, і замурований в «одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою», і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П’яткою ніби не зазнав поразки К. Косинський, а навпаки, козацьке військо перемогло польське («польські війська… були вщент розбиті і розігнані») – тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як С. Дівович писав про переможну нібито Берестецьку битву Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло – очевидно, автор імен гетьманів не знав і вигадував їх. Так само зі вставними документами: лист С. Наливайка, переданий через Лободу до короля польського, – типова літературна стилізація у стилі героїчного опису.
Наведемо довший уривок: «Сей народ в потребах і підмогах спільних об’єднаної нації, ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, Найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації польської і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її».
Урочистий, піднесений тон цього посланця цілком у стилі риторичного мистецтва українського патріота.
Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманів, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рік, хоча перші згадки про це доходять до нас із 1616 року. Про козацьких гетьманів від 1610 року нема згадок в документах; Самійло ж Кішка (в «Історії русів» Дем’ян Кушка) робиться ставлеником поляків, так само й Бородавка. Загалом твориться образ П. Сагайдачного як мудрого й розпорядливого правителя Козацької держави, але також цілком фантастично – згадати б про його нібито співробітництво з київським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 року, а П. Могила став митрополитом через десять років по тому, в 1632 році).
Так змальовано історію України до того часу, коли в ній з’являється Б. Хмельницький. Отже перед нами властиво не так сама історія, як її візія, якою вона марилася українському патріоту кінця XVIII століття, котрий ще пам’ятав Козацьку державу, бачив її загибель, сумував за нею і бажав її воскресити. Повторимо ще раз: його історія – це чисто літературний твір, своєрідна героїчна поема в прозі (принаймні в першій її частині) із титанічними постатями провідників, із вифантазуваним баченням самої Козацької держави, своєрідна художня модель, з’явлена не так дослідницьким розумом, як під впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньої історичної освіти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Відтак не самі історичні факти цікавили автора. Ставилося завдання цілком відмінне: запалити читача вогнем любові до свого народу й гордості за нього. Знову-таки: чи свідомо це чинилося, чи й автор помилявся несвідомо? Очевидячки, і так, і так; можливо, запалював такими візіями самого себе, а отже, хотів запалити і читача. Через це ми й називаємо «Історію русів» будительським політичним памфлетом. Сатирична їдкість, притаманна такому жанру, з’явиться потім, у першій же частині наявні якості полемічні, адже не раз автор дискутує із тими чи іншими прийнятими думками й постулатами.
Головний герой твору – Богдан Хмельницький – вводиться у розповідь після Цецорської битви; ясна річ, тут він – нащадок Венжика Хмельницького, «раніше бувшого гетьмана малоросійського». Це не підтверджено історичними фактами (власне даних про те не маємо), але вельми заманливо для митця зв’язати цих однофамільців, як і спалити у мідяному бику разом із Наливайком предка Мазепи (до речі, про Мазепу-наливайківця свідчать і деякі джерела, але непевні, як вважає М. Грушевський). Б. Хмельницький же нібито родом із старовинних бояр, з рангової малоросійської шляхти, володар містечка Суботова і «за характером значив вельможу краю тутешнього» – повторимо, це тенденція першої частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькі були вельможі. Мати Хмельницького не хто-небудь, вона донька гетьмана Богдана, звалася Анастасія, хрещений батько його – князь Сангушко. Підкреслює автор і високу освіченість майбутнього провідника України: «Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські». Знав європейські мови, латинську, грецьку, його шанувало римське духовенство та польські вельможі, навіть король Сигизмунд вирізняв. У світлі вищесказаного тенденція зрозуміла: літературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансних підставах титанізму, що було властиво для героїчної поезії: провідник нації не міг бути простого чи дрібно шляхетського роду.
Але це тільки заспів до розповіді про Хмельницького. Описує автор ще й козацькі повстання (також фантастично) перед Визвольною війною. Про гетьманів Тараса Трясила, Семена Перев’язку, Павлюгу (Павлюка), Стефана Остряницю (треба Якова), Карпа Півторакожуха, Максима Тулака, Івана Барабаша розказано коротко, проте безперервний ряд козацьких гетьманів продовжує витворюватися. І тільки після того починається мова про Визвольну війну, опис якої займає головну частину твору. Як у С. Величка, оповідь починається з легенд про Б. Хмельницького, але вони оповідаються інакше; згодом в тканину розповіді вставляються цілком літературні промови. Ось якими словами нібито переконував Б. Хмельницький козацьке військо, послане супроти нього поляками:
«Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?»