Всего за 89.9 руб. Купить полную версию
Історія з Юрієм Хмельницьким – чергова фантазія, в основі тут – конфлікт між козаками та росіянами. Описується брутальне ставлення росіян до українців, бо «все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання „виговцями“ та „хохлами“ є звичайними, для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже», але все це ніби викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, вигаданому – він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться «мерзенними», подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає «супроти Отчизни». Кінцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького – дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.
Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник – «фаворит і зрадник», зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці «зруйнували всю регулу та дисципліну військову… а замість того допущено в них яничарське вбивство, сваволю й непослух», однак військові подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до І. Брюховецького – також белетристична вправа автора, але для пізнання способу політичного мислення показова:
«Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга, і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять».
Смерть І. Брюховецького також подано не історично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрішного, яка вклинюється у розповідь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подається як самоохорончий акт), П. Суховія та М. Ханенка – про останніх розповідається коротко, а Д. Многогрішний ніби помер від ран, а не був, як насправді, засланий росіянами до Сибіру. Оцінка його назагал позитивна, народ його ніби оплакував, як «достойного їхнього начальника», попри свою сумирність був добрим гетьманом у війську, «визначним політиком і справедливим суддею в управлінні». Далі йдеться про І. Самойловича.
Як бачимо, розповідь про Руїну твориться своєрідними перекатами: від одного гетьмана до іншого із вставкою у текст листів, белетристичних пасажів, зокрема батальних, інтриг, змагань, але загальне настановлення до правителів Козацької держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрішного) і суб’єктивне, факти густо змішано із фантазіями, поплутано дати; ставлення до Польщі тільки негативне, до Росії двояке, певне москвофільство змішується з різкою негацією щодо росіян. Стосовно П. Дорошенка виразної негації нема, хоча автор вважає його самозваним гетьманом (історично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки він, отже, за козацьким правом, саме він і був законним наступником, але автор певним чином монархіст і вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляється фабула про І. Сірка із виславленням його подвигів, загалом цей пасаж витворений у стилі похвали; вводяться сюди й легендарні перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сірка із І. Самойловичем.
Сюжет про І. Самойловича починається описом його війни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступає таки лівобережний гетьман (позиція москвофільська). Загалом у москвофільстві автора «Історії русів» є своя особливість: він не минає увагою злодіянь російського війська в Україні, але до царів виявляє пієтет (до Олексія Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героїчним тоном описується змагання військ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 і 1678 роках (у творі падіння Чигирина неправильно позначається 1679 роком). Але більше І. Самойловичем автор не займається, хоча правління його було довголітнє, а описує тільки падіння І. Самойловича в 1687 році, справедливо вважаючи, що «вина його підходить близько тої байки, в якій вовк звинуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху він пив». Падіння гетьмана пояснюється підступом його ворогів, а «докази здвигнув таємним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу». Відтак починається не просто фабула, а повість (як і у випадку із Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.
Ввідна характеристика гетьмана починається з неправдивого твердження, що Мазепа «був природним поляком із фамілій литовських». Насправді ж він, як і І. Виговський, український шляхтич, але з Білоцерківщини, причому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденція така в автора (дехто з дослідників вважає: антишляхетська): коли хитрий, підступний і достойний осуду – то поляк. Загалом звістки про початковий етап життя й діяльності І. Мазепи тут чиста вигадка, підкріплена цитатою із Вольтера, з його «Історії про Карла XII», яка теж більше легендарна, як правдива; можна сказати – це вигадка в романтичному дусі. Кров Самойловичів, «безвинно пролита», кладеться на совість Мазепи, хоча їх скарали росіяни. Дуже негативно говорить автор про ніби кровожерних Мазепиних гвардійців – сердюків, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом із російським військом (знову вияв москвофільства). У повість про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палія, який подається як «великий воїн», та Петрика, що зображується татарським прихвоснем, а це свідчить: літопису С. Величка автор не знав. Усе це твориться також у москвофільській традиції. Цілком белетристично Петрик називає себе позашлюбним сином Мазепи, хоч це оперто на історичні поголоски, романтизується при цьому історія з козаком Вечоркою, який подається тут козацьким лазутчиком. Імперіалістичні походи Петра І схвалюються, автор вивищує «премудрість Монарха, що керував із такою розважливістю». Повстання І. Мазепи для автора – «мерзенний задум», а причиною повстання подається особиста образа (цар ударив Мазепу по щоці), а не тиранське гноблення України. Сам Мазепа – злобний, кровожерний, про що свідчить такий цілком неісторичний пасаж у дусі типового москвофільства:
«Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірного провалля, усував од себе підозрілих йому людей, нездібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті».
Далі йдуть приклади про Миклашевського та Мировичів.