Автор передмови вважає «Історію русів» достовірною (хоча і вживає слово «здається») через те, що вона постала із літопису, якого передав архієпископ білоруський Г. Кониський Григорію Политиці, «депутату шляхетства малоросійського», коли той виряджався у справах «комісії для створення проекту нового укладу» і «мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію». Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нібито не був автором самої історії, а написав тільки передмову до неї (хоча стилістично і передмова, і сам твір тотожні і писані однією рукою). Г. Кониський передав Г. Политиці «літопис, або ж історію цю», тобто вже готовий твір, «запевняючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могилянському монастирі тямучими людьми». Отже, літопис ніби складався в різночассі впродовж довгих років. Проте «Історія русів» має досить цільне стилістичне обличчя та й увіч написана була, принаймні по війну Б. Хмельницького, одним духом. А ось як подана джерельна база літопису: «Відомості від мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних». Після того подається важлива фраза: «Та до всього вона (історія тобто. – В. Ш.) знову ним переглянута і виправлена». Ми вже говорили про авторство Георгія Кониського. Достовірність своєї історії автор свідомо спирає на містифікації: «Історія, що пройшла тільки умів видатних, здається, має бути достовірною». Оскільки «стількох умів», через які пройшла історія, як вже доведено, ніколи й не було, то легко назвати автора, виходячи із сучасних понять, облудником. Aлe річ у тому, що автор користувався певними джерелами, бувши сам цілком переконаний у їхній правдивості. А що то за джерела, спеціалістові не так важко виявити, Вони були зовсім інші, ніж названі автором. То був «Короткий опис Малоросії», що його видав у 1777 році В. Рубан; найцікавіше, що його передав В. Рубану якраз Г. Кониський, проте зредагував його й доповнив не він, а О. Безбородько. Отже, маємо не так містифікацію, як своєрідну химерну, шифровану барокову гру. Автор залишився безіменним тому, що й джерела, якими він користувався, були анонімні. Крім того, О. Безбородько, який зредагував «Короткого Малоросійського літописа» (саме він ліг в основу «Історії русів»), серед істориків не вважався авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже, цілком літературний.
Розглянемо іншу характерну особливість «Історії русів». Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би С. Кленович у «Роксоланії»), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи «кроволийні» («народ сей завжди майже був у війні та убивствах» – фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести – як і С. Дівович, – що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героїчного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона – ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив, згадаймо при цьому початок діалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історії русів»: «Весь світ спить… Та ще не так спить, як про праведника сказано: „Коли впаде, то не розіб’ється…“ Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізралля, не тільки не будять, а ще й погладжують: „Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?“ Говорять про мир – і немає миру». А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну пам’ять і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином «Історія русів» – твір цілком будительний, як будительними були «Енеїда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.
Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру, чи й поетику автора «Історії русів», розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ружинського. На перший погляд, маємо повну історичну фікцію. Загалом про цього гетьмана знаємо вельми мало, але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожував по чужих краях і «надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань». Це дало йому змогу «провести в Малоросії реформу війська і влаштування його в інший од колишнього спосіб», тобто Ружинський проводить полкову територіальну організацію козацтва. Після смерті Д. Вишневецького загетьманував Є. Ружинський нібито 1514 року. Насправді Д. Вишневецький загинув у 1568 році, сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні відомо, що загинув він у 1576 році при облозі Аслан-городка; ніяких реформ козацького війська він не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: «Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана „Богданка“, головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, „Історія русів“) в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів». Це з одного боку, а з другого – цей сюжет є відгуком справжньої козацької реформи, здійсненої королем Августом спершу через лист 1568 року, а потім у грамоті 1572 року. Тоді козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби, вони діставали й платню із скарбу, малося також встановити і певні норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тоді ж було встановлено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський. Отже, офіційно затверджувався гетьман козаків та встановлювалася козацька юрисдикція. Тут ще не йдеться про територіальний полковий поділ. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI століття Й. Верещинський, а здійснив цей устрій вже в XVII столітті гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального козацтва (городового) знаємо ще за П. Сагайдачного – це так званий «Реверсал» 1619 року, який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів. Тобто в основу вищезгаданого епізоду «Історії русів» покладено не міфічні, а таки дійсні факти, але їх зсунуто у значно давнішу епоху. Відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянцкоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзовано; творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 році, що його описує «Історія русів», і справді було два великі находи татар в Україну, причому вдруге їх і справді погромлено; хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей, відбулося це на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.