Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як і Г. Граб’янка, починає із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Росс – цілком фантастична, отже, літературна концепція, так само як розповідь про академіків „головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії християнської“. Це – яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника й повинен довести не лише давність, а й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ Божий давню міфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, чітко розрізняючи дві гілки східного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, „а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, – московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського“. Саме ж царство Московське автор починає з 1462 року, коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом від царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемічне твердження, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимиро-Суздальського.
Своєрідну історіографічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а через поєднання з ними. Відтак наміром князя Гедиміна було: „визволити їхню (тобто руську. – В. Ш.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство“. Далі, уже цілком історично говорить: „Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову“. Отже, автор „Історії русів“ уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край „об’єднувався і домовлявся яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований“. Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили». І тут помічаємо особливе явище: автор «Історії русів» від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.
Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор пише про «три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого – литовського, а третього – руського»: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти Й. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Величко. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно «Історія русів» стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.
Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення «Історії русів»: це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) – це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були добровільними актами союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі. Автор свідчить, що литовські роди через родинні зв’язки частково злилися із русами, а поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться в приведеному тут привілеї короля Владислава Другого Ягелона, «єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедеміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою».
Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із «першого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронського», якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а як свідомо державницький, як зумисне створена «з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром», яка «замінила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своєрідне моделювання фактів, творене із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, яких стихійно висувала логіка подій, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі – під королівським берлом. Щоб зрозуміти хід мислення автора «Історії русів», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:
«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був „батьком народу“».
Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. «Історія, – пише він, – пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. – В. Ш.) мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах». Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.