Господарю! Бійка! закричали відразу з декількох кутів.
Іліяш вислизнув зі сталевих обіймів свого супротивника і, відскочивши під захист широкого столу, виставив перед собою долоню:
Станку, гаразд Добре, вибач, я пожартував Ну, хіба мало що буває, а твоя мати не така, зовсім ні Тихо, хлопче, заспокойся, будь ласка!
До них уже бігли господар і два здоровенні наймити. Станко важко дихав, стискаючи кулаки.
Усе гаразд! Іліяш скинув руки назустріч тим, що підбігали. Усе гаразд, це нічого, ми вже тихі Не переймайтеся, панове, не переймайтеся і він променисто всміхнувся, і усмішка ця, облита кровю з розквашеного носа, була особливо чарівна.
Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, і вся зграя неохоче відступила.
Сядь, втомлено сказав Іліяш.
У Станка підкосилися ноги, він важко опустився на стілець.
Витримки в тобі, як меду в мусі Перед таким походом у корчмі шуміти Уся затія на волосині висіла, ти хоч розумієш?
Станко мовчав, ледь переводячи подих. Іліяш дістав звідкись хусточку і заходився відтирати обличчя, і руки, і безрукавку.
Крові скільки Знайшов кому кров пускати, вояка
Станко похмуро дивився в стіл. Іліяш позітхав і витягнув зі свого мішка пузату баклажку. Потряс із жалем, простягнув Станку:
На, хлисни
І Станко хлиснув.
Прояснилась обважніла від пива голова. Хитнулася закурена стеля, і Станко привиділися в глибині її білі зірки.
Я Вийду пробурмотів він неслухняним язиком і, щасливо всміхаючись, пішов із потреби.
Іліяш озирнувся Віла стояла осторонь і проводжала Станка довгим уважним поглядом.
За Станком зачинилися важкі двері, він вийшов на середину двору і довго стояв у темряві, повернувшись обличчям до княжих земель І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам
Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.
Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.
Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.
Сіно, і сіно, і знову сіно, золоте, осяяне сонцем Станко схопився за голову і сів.
Сонце пронизувало сарай наскрізь, і зовсім близько була дощана стеля, і дуже далеко внизу дверцята, низькі, як у курнику Станко отетеріло озирнувся поруч на примятому сіні лежала червона розбійницька косинка, і теж примята.
Похитуючись, як пяний, він вибрався назовні.
Пирхали коні, вантажилися вози; снували наймити і постояльці. Станко все ще не розумів, де він. Притримуючись рукою то за стіну, то за стіс дров, то за паркан, рушив у обхід широкого двору. Куточок червоної косинки жалібно звисав із судорожно стиснутого кулака.
За рогом сараю виявився Іліяш.
Як нічого й не сталося, браконьєр сидів верхи на товстій обструганій колоді. Поруч, прихилившись один до одного, ніби шукаючи один в одного захисту і заступництва, тулились їхні заплічні мішки.
Ось, нарешті, і ти! оголосив Іліяш радісно.
Станко мовчав, стискаючи косинку.
Шкода, що нічка коротка? поцікавився Іліяш співчутливо.
Не кажучи ні слова, Станко закинув свій мішок за спину.
2
Через кілька годин вони йшли ледь помітною лісовою стежкою попереду Іліяш, озброєний важкою палицею, Станко трохи відстаючи.
Гаманець його зробився набагато легшим десять золотих, половина домовленої суми, перекочувала до провідника. Другу половину Іліяш мав отримати в кінці шляху біля підніжжя замку.
Біля підніжжя! твердив Іліяш, перераховуючи монети. А в замок я не піду, хоч ти мені золоту гору вивали і зверху пряник поклади, в замок я ні ногою, ти це запамятай!
Він довго розглядав монети, пробував на зуб, навіть нюхав; Станко, памятається, подумав тоді, що Іліяш у житті не бачив стільки золота відразу.
Тепер Станко тягнувся слідом за провідником, не відриваючи погляду від його високих, мокрих від роси черевиків.
Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Ліго з мечем на боці й жадобою помсти в душі. Тим прикріше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якісь дивні речі.