Марина та Сергій Дяченки
Господар колодязів
Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році
Переклад з російської В. Бойка
Художник-ілюстратор Ю. Нікітін
Художник-оформлювач І. Дубровський
© В. Бойко, переклад українською, 2019
© Ю. Нікітін, ілюстрації, 2019
© І. Дубровський, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017
Господар колодязів[1]
Частина перша
У перший день літа Юстин знайшов пять мертвих воронів. Усі трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, піря на боках злиплось, а на cпині випали, утворивши круглу криваву прогалину.
Верхівці, сказав дід, коли Юстин розповів йому про знахідку. Вчора ось тільки подумалось і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднілися сліди маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте щур не поспішав здихати і, побачивши Юстина, поповз під поріг.
Дід усю ніч просидів, зачинившись у своїй комірчині, і до ранку будинок просмердів їдким і кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жабячих кісток, моток шовкової нитки, один деревяний гребінь, один залізний і пояснення, як усім цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з деревяного гребеня й закопуючи жабячі кістки, дід порався з домашньою живністю мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.
Вогника я теж про всяк випадок позначив, сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.
Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.
Діду А людину вони можуть заїздити?
Людину не можуть, сказав дід після паузи. Свиню, бувало, заїжджували. Теля А людину ні. Хіба що Королева Королева верхівців. Та може
Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.
Чотири ночі нічого не відбувалося; на пяту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.
А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.
Стій! гаркнув дід. Сам не ходи Разом
Шаленів на ланцюгу Вогник.
Вони вискочили в сад озброєні Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.
Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.
Сказано на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, повідомив дід похмуро. У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш Щоб їм провалитися, сволоті!
А може, обійдеться? запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.
«Обійдеться», безнадійно буркнув дід. За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово Лиховісники вони. Ненавиджу.
Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:
Навинувся наш сторожок Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.
* * *Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово
Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля шпори в боки і біг до смерті