Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неї. Потім поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один із нас».
Дівчина танцювала на постаменті, залишаючись нерухомою, і здавалося, від неї струмує видиме світло.
У лісі пахло залізом, туманом і гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепіривши гілки, ніби готові зчепитися в бійці й увігнати одне одному сокиру під корінь. Небо тріщало розрядами: поруч висіла аномалія, глушила сигнал. Стрілка компаса крутилась, як шпигун на допиті, раз у раз змінюючи показання.
Відчувши запах диму, Кайра пішла за ним, як шукач, і скоро вийшла на галявину. Зовсім поруч, нижче по схилу, диміло печами живе селище: руїн мало, городи доглянуті, громовідводи в робочому стані. Люди примудряються виживати у будь-якій дірі, у будь-якій щілині, за декілька кілометрів від фронту; втім, які ж це люди. Це напевно гієни. Мирні, цивільні гієни.
Кайра подумки оглянула себе: фенотипічно чи то мешканка півночі, чи то мешканка півдня, важлива перевага при її професії. Волосся вється, як і в усіх одноплемінників, але на голові щільна бандана. Шкіра помірно-смаглява, одяг цивільний. Говір південців вона чудово вміє імітувати. Легенда? Їздила до військової частини провідати брата. Зламався всюдихід. Переконливо?
Блискавка вдарила у дерево на узліссі, за десять кроків від Кайри. Завив вогонь, полетіли навсібіч палаючі гілки, засичала трава, і Кайра прийняла рішення. У світлі палаючої сосни вона сховала під камінь сумку з документами й особистою зброєю. Подивилась, запамятовуючи прикмети. У глибоких калюжах відбивалося злісне, в сітці розрядів небо.
* * *Доніс господар будинку, або сусідка, або обоє разом. Кайра недооцінила їх, метушливих, гостинних. Вони навперемін скаржаться на аномалії, дороги та негідний асортимент автокрамниці. Видав її акцент, чи вперте небажання знімати бандану, чи її розповіді не повірили, але коли Кайра розплющила очі, над нею стояли двоє порослі щетиною, з червоними злими очима, з автоматами, недбало перекинутими через плече: