Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета стр 2.

Світанок зріє, плачуть соловї,
та ближні доли сховані в тумані,
а по горі, щоб стрітись на поляні,
киплячим сріблом плинуть ручаї.

Не бачачи, я відчував Її:
стояла поруч в золотім убранні
Дивуючись й радіючи омані,
до ніжної руки простяг свої,

купаю їх у сонячнім промінні:
два сонця на небесному склепінні
світило предковічне і Вона.

Затьмарювало перше тільки зорі,
схилившись перед другим у покорі:
Божественна була та яснина

Завмерли небо і земля вві сні,
і звір затих, і спочиває птиця,
і всипана зірками колісниця
вже обїжджа маєтності нічні.

А я в сльозах, у розпачі, в огні,
бо вже й перо не втримає десниця.
Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,
та образ твій утіхою мені.

Так сталось, що, страждаючи від спраги,
в житті я зміг добитись рівноваги:
отрута і нектар з живих джерел напій.

Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру і стільки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій

До ніг її схилявся я в рядках -
сердечним жаром променіли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землі й тягнувсь до зір в думках.

Співав про злото кіс у кісниках,
багацько слів сказав про очі й руки,
З блаженством райським міг рівняти муки
І от тепер вона холодний прах.

А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,
крізь шторм, який мене товче, як в ступі,
пливу життям, кермуючи навгад.

Любовний вірш не пишеться без віри!
Спинитись час: поет зморивсь, а ліри
вже налаштовані на скорбний лад

Ненасить, лінь, мякі й зручні дивани,
прогнавши благодійність, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички наші нас лишили шани.

Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подівся з луком Купідон,
а Гіппокрену[1] випили тарпани.

Ця спрага насолод, вінків лаврових!
 З дороги, філософіє босяцька!
Йди геть! кричить підкуплена юрба.

Поете, йди! Йди мимо гонорових
і витримай від них удар зненацька.
Важкий твій шлях така твоя судьба!

Італіє, усіх племен царице,
де доблесті твої, де геній твій?
Кастильський хор[2] замовкнув тож мерщій
над честю муз будь-хто тепер глумиться.

Не лаври вже в ціні, а багряниця,
бо нині зло прямує по прямій,
а з калитою всякий вже гордій,
бо голову пусту підмінює скарбниця.

В словесності пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).

Журись зі мною чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва

На човнику каталась люба пані,
і спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безліччю пісень вона -
чи щебетав то соловій в гортані?

Куди причалить, я не знав зарані,
чекатиму, можливо, допізна,
бо серед дів земних така одна -
богині я зізнаюся в коханні.

Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.

І прокидалися в душі моїй
слова, які сказати хочу їй,
які тепер лунають звідусюди.