Ну чого мовчиш, Гай? Вагаєшся? Діло хазяйське, але запевняю: матимеш підтримку, невеликий, кругленький чоловічок настирно втовкмачував у свідомість молодої жінки якісь переваги.
Вона дивилася збентеженим поглядом на оцю «сваху» в мундирі і продовжувала мовчати. Воно, звичайно, можна було сказати йому словами єврейського філософа, що найкраща відповідь дурневімовчання, так, може, цей чоловік і не дуреньспробуй, розбери їх тут.
Не вийшла, значить, розмова, здвигнув плечима капітан. То нехай іншим разом. Добро?
Добро.
Капітана не стало, можливо він ще й на десять кроків не відійшов, а Серафима полегшено зітхнула, усвідомивши що його немає поряд. Підвела схилену голову, озирнулася довкола. Вразила суцільна жовтизна: низьке жовте небо, величезний жовтяк сонця, навіть пекуче повітря здавалося жовтим, у підсвідомості промайнула і засмага на обличчі Гурова із тієї ж палітри.
Все нормально? Лорине запитання остаточно повернуло до дійсності.
Угу.
То, давай до гурту! Там вирішується питання нашої фантастичної прогулянки до Кабула.
Йшли поволі, розглядаючи химерну конструкцію аеропорту, будова нагадувала восьминога, що невідомо якою силою потрапив на цю пекельну, зашкарублу від сонячного проміння землю. Залізобетонні лапи споруди нагадували щупальця, які тягнуться до злітної смуги, а великі напівовальні приміщення виблискували склом, наче багатооке НЛО.
Гурт новоприбулих розташувався біля стіни у затінку. Повмощувавшись на власних речах, люди ліниво перекидались словами, знайомилисьхто охоче, а хто й не дуже, чекали розпоряджень. Захоплені зненацька у тенета неймовірної спеки і дурної ситуації, вони вже не належали собі. Колесо подій набирало обертів. А покотилося воно значно раніше. Ще там, у Союзі. І в кожного по-своєму. Тепер збилися докупи під стіною залізобетонного рукотворного монстра і чекають, що та як. І якось воно буде.
Назад дороги немає, подумала Гай. А що, як її і попереду немає? І ця безглузда втеча по бездоріжжю нікуди не приведе? Рвонула зненацька світ за очі, а може, треба було замовити по профспілковій лінії путівку подалі, і в ролі туриста насолоджуватися краєвидами Волги-матінки чи засмагати десь на узбережжі одного з вітчизняних морів. Тим часом там, удома, щось би владналося
Поглянь, який бридкий цуцик винюхує твою валізу! вигукнула Лора, збиваючи Серафиму з думки. Пішов звідси, ану, пішов!
Кострубате триноге собача притислося до асфальту, але залишилось на місці.
Не треба, не чіпай його, сказала Гай, звівши докупи свої темні брови, і схилилася над валізою. Йди сюди, дурнику, не бійся, йди.
А воно й не боялося. Хитнувши куцим хвостом, химерно завертілося коло ніг. Поласувавши шматочком тонесенько накраяного російського сиру, запопадливо заглядало Серафимі в очі, час від часу зриваючись на ледь чутне скиглення. Унюхавши ще щось їстівне, намагалося підстрибнути та завалилось набік на культю, але швидко підхопилося і піймало з руки черговий шматочок.
А можна я буду вашою собачкою? почувся голос за спиною.
Гай сіпнула головою, поглянула на незнайомого чоловіка так, немов голкою широнула, але промовчала. Той знітився і пішов геть.
Серафимі стало смішно. У неї останнім часом алергія на чоловічий дух. Не те щоб невиліковна, та затяжна. Чого доброго цей суто неконтактний день оберне її на таку собі новоспечену афганську коброчку. Отут вже й навчиться сичати, випускати жало і що ще там Колега по роботі, переконана стара діва Зіна Бас, із цього приводу весь час повторювала, що клин клином вибивають. Але хіба мусиш, коли не хочеш? Досить. Начудила вже. Зачепилася ненароком за солдата, який повернувся з Афгану, думала, минеться. Не минулось. Влипла. Тепер вже хоч лобом бийся об оце залізобетонне страховисько, всеодно буде схожою на всіх, зіллється з масами. Контингент поглине її так, як колись поглинало слово «дитдомівська». Це було тавром, яке визначало статус, яке давало право більшості відразу робити крок убік, наче ти хвора на щось невиліковне, і все те написано у тебе на лобі. Тут теж усі в одному оберемку. Та хіба їй звикати? Все життя у юрмі: дитячий будинок, інтернат, інститут, а теперАфганістан
Гай сумно всміхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жінки тут були і до неї, і про них у Союзі говорили по-різному. Теж таврували. Найчастіше словом «чекістка»та, що продається за чеки. Такий у нас народабо підносить, або пикою в багнюку. Золотої середини не існує. Щоправда, до чоловіків було трохи інше ставлення, їх називали афганцями, наче той вітер, який щойно розтеліпав усі тельбухи, їм співчували, їх нагороджували, часто вже посмертно. Словом, посилаючи на смерть, їх шанували.
Приготуйте документи, густий баритон Гурова сколихнув розпечене повітря. 3 цієї миті ви переходите в моє розпорядження. Капітан Донець проведе короткий інструктаж.
Невеличкого зросту офіцер, тримаючи в руці малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:
Перебуваючи на території дружнього Афганістану, памятайте, що ви є представниками армії, яка подала руку допомоги народам
* * *
Колона військової техніки, розтинаючи простір важким гулом, наближалася до Кандагару.
Серафима і Лора сиділи в кабіні «Уралу» поруч водія-узбека. Парадоксально веселий настрій Шахманової можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тісному просторі кабіни.
Лоро, не збагну, коли ти встигла? запитала Гай.
Мене лейтенантик пригостив. А що, не можна? Знаєш, він таке курчатко, такий душманчик.
Чому це душманчик?
Просто мені це слівце подобається. Духне подобається, а душманчиккласно.
Зачиніть вікно, перебив не дуже привітним голосом нетверезе Лорине базікання солдат, помітивши її намагання просунути голову в отвір.
Хлопчику, мені жарко. Я хочу дихнути свіжим повітрям Афгану.
Лоро, не чуди, спробувала вплинути на каверзну жінку Серафима.
Попереду «чорний майдан». І взагалі, Кандагарсуцільні руїни, весь час постріли. Якщо вийти в місто без зброї, то за ваше життя ніхто й копійки не дасть, намагався пояснити ситуацію водій.
І що ти таке говориш? Я читала всі газетні публікації, я не проґавила жодного телерепортажу перед поїздкою. Всі в один голос волають про національне примирення, кажуть, що вчорашні вороги цілуються на майданах, пяненька Лора демонструвала власну обізнаність, але вікно все ж таки зачинила.
У місто колона вїхала, наїжачившись автоматами. Солдати напружено слідкували за кожним сектором, спрямовуючи туди зброю. Розкурочений, випалений асфальт свідчив то про спалений танк, то про підірвану на фугасній бомбі бронемашину. Ніде жодної живої душі, мертві руїнизалишки будівель погрозливо мовчали.
Серафима напружено вдивляючись у зловісний міський пейзаж, вперше усвідомила фатальність подій, які відбувалися на цій закамянілій землі. Будиночки на пагорбах, мов ластівячі гніздечка, повернуті догори ногами, туляться одне до одного жалюгідними купками, і не збагнути, де кінчається одне помешкання, а де починається інше. Коли проскочили на швидкості «чорний майдан», хлопчисько-водій полегшено зітхнув.
Виїхали за місто. Важкий автомобіль котився шляхом, перевантажена спекою і подіями свідомість чомусь не хотіла сприймати незвичайного довкілля. Дивилася у вікно і нічогісінько не бачила, бо думка зробила розворот і полинула у той світ, із якого вона потрапила у цю зону. Чи думала Гай півроку тому, беручи перше своє інтервю для районки у солдата-афганця, що колись зробить цей крок свідомо, без примусу? Адзузьки! Нічогісінько вона тоді не думала. Статтю не надрукували, бо такий собі редактор, він же цензор-патріот «зарізав».
«Ну, що ви, амазоночко, хіба таке можна друкувати?! Це називається з ножем біля горла», казав повільно, дивлячись на її засмагле плече і облизуючи тонкі шнурочки ласих губ. Його обидві руки в той час копошилися десь під письмовим причандаллям, і Серафимі було страшенно бридко й соромно за думки, на які наводило це копошіння.
Вона знала, що пише не про те, що краще про вождів Але ще не прийшов час писати про вождів так, як бачилось. Замовкла. Ні, не замовклазатаїлася. Розмежувала світ на якісь фігури власного уявлення та й затаїлася, мандруючи з кола в трикутник. Де ж вона зараз? Де? У замкнутому просторі, який нагадує загадковий «Чорний квадрат» Малевича чи в кабіні, на яку націлено катзна-який там міномет? Он, поруч, спить новоспечена подруга з обвислими, мокрими від поту персами, великі плями затопили вологою низ розхристаної блузки. Краще б ці півкулі розпирало материнське молоко в очікуванні крихітних губенят маленького пуцьвірінка.