Раїса ПлотниковаАфганський кут крилатої Серафими
I
Літак не летів, а борсався у повітрі безпорадним залізним метеликом. Він, то провалювався у бездонну прірву, примушуючи пасажирів дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врізався у гранітну скелю. За ілюмінатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нічого доброго не обіцяла. Люди пригнічено мовчали. Хтось хапався за груди, хтосьза голову, чиїсь руки прикипіли до поручнів, були вже й такі, що тримали пакети біля рота.
Я так боялась обстрілу, порушила мовчання огрядна білявка, заговоривши так, ніби зверталася до самої себе. Та тут і без обстрілужах якийсь!
Її трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, які, змішуючись із тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання.
Серафима Гай, покопирсавшись у своїй невеличкій валізі дістала звідти бинт і відірвала чималенький шмат.
Витріть обличчя, простягнула руку до білявки.
Вони сиділи поруч.
У мене, мабуть, жахливий вигляд? Стурбовано запитала та.
Нічого, ми тут не на подіумі.
А ви тільки зблідли. Я завжди заздрила жінкам, які мають темні брови і вії.
Жінка ніяково кліпнула червоними очима в обрамленні безколірних, ледь помітних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона завязала у міцний вузол своє густе рівне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, і схопила пакет, відчуваючи що її зараз знудить. Ще митьі їй вже ніхто не буде заздрити. Сама собі здалася схожою на хруща у сірниковій коробочці, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапкине шкряботить навіть. Звичайно, тут не одна вона така, але від усвідомлення цього чомусь не легшає. Клята бовтанка вителіпує нутрощі, перевіряючи на міцність вестибулярний апарат, а він же все життя мучив своєю недосконалістю. Несподіваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася і встигла подумати: «Ну якого дідькане до контактів».
Бачу, тобі зле, чорноброва, сказав чоловік у військовому, то, може, пігулку?
Це все, що Серафимі вдалося розгледіти і почути, бо її понесло Подумки проклинаючи своє паскудне становище, припала до пакета. Про щось інше думати вже не могла.
Через пять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залізне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкостімало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такій «піковій» ситуації стюардеса звільнила Гай від пакета, допомагаючи порадами врівноважити становище, очі самі собою заплющилисьбачити не хотілось анікогісінько.
Ну що, чорноброва, легше? Потріпав тебе «афганець», почула побіля вуха голос, який належав все тому ж чоловікові.
Який ще «афганець»? відповіла на запитання запитанням, відчуваючи деяку полегкість у нутрощах і водночас неабияке роздратування, що струмувало вбік військового.
Вітер такий, південно-західний. Дме місяць, а то й два.
А-а-а і знову заплющила очі, відштовхуючи від себе всі слова і доторки, ставлячи навмисний барєр у спілкуванні.
Літак все ще борсався у тенетах вітру, але, відчуваючи себе розчленованою і спустошеною, Серафима сприймала зовнішнє з байдужістю глядача.
Сусідка по сидінню дістала косметичку і підмальовувала очі та вуста. Вона вже точно не заздрила нікому із присутніх.
Коли бортпровідниця мяким, лоскітливим, трохи схожим на кошаче муркотіння, голосом попередила про прибуття до міжнародного аеропорту в Кандагарі, загальний настрій аніскілечки не поліпшився. Всім стало ясно: літовище Кабула закрите через погодні умови, передбачається дуже довга дорога.
Чималий літак ТУ-134, щільно доукомплектований молоденькими солдатами, які щойно пізнали «солодощі» муштри у передмістях Термеза, торкнувся смуги і покотився легко, безтурботно, наче ніякий «афганець» ніколи його не теліпав.
Серафимина сусідка, допудрюючи носика і набуваючи цілком пристойного вигляду, схилила голову набік і запитала:
Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою.
Серафима Гай. Тежза наймом.
Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?
Можна.
Ти звідкіля?
З України. Ати?
«Мой адрес не дом и не улица»мугикнула Лора. А тобі не страшно? Тут убивають, тут багато смерті.
Смерть всюдисуща, вона є скрізьне тільки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в менія його не займаю, нехай собі
В тобі спить страх, а в мені велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починає потроху гризти мене.
Стюардеса знову замуркотіла, запрошуючи командирський склад, цивільних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли біля трапу, ховаючи до валізок щойно перевірені документи й уточнюючи свою приналежність до «решти,» чи то пак цивільних, коли важкий тупіт солдатських черевиків сколихнув довкілля. Хлопчаки бігли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях військові квитки нарозхріст, як при посадці на літак.
То як самопочуття? знайомий гопос доторкнувся Серафиминої свідомості одночасно з обережним доторком до руки.
Сіпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито відвертий погляд на статуру, а потім на погонизірочки «а-ля полковник» справили деяке враження. Зовнішність була переконливою: середній зріст, помітна огрядність, русяве, трохи їжакувате волосся, глибоко посаджені світло-карі очі. Та найбільше вразила засмага жовтуватого відтінку. Поруч стояв ще якийсь військовий невисокого зросту, але жіноча увага ковзнула мимо нього.
Жива, відповіла коротко.
То до Кабулу будемо добиратися разом?
Напевне.
У такому випадку пора познайомитись, і, механічно козирнувши вільною від валізи рукою, відрекомендувався:
Гуров.
Гай, відповіла жінка, трохи роздратовано примруживши очі.
А імя? Тьху ти! Я ж сам не по-людськи. Богдан Петрович, і, несподівано знітившись мов школярик, першим простягнув руку для привітання.
Серафима.
Схилила голову набік, відчувши міцний потиск твердої долоні і враз відсмикнула свою руку, наче пронизану струменем напруги. Широнула поглядом чортиці і, не зронивши більше жодного звуку, попрямувала до Лори, яка терпляче чекала осторонь. Зупинилась, немов вгрузла в бетонну плиту і скамяніла, як та скіфська баба, відчуваючи на своїй спині пекельний погляд карих очей.
Клеїться? з ходу запитала Шахманова.
Серафима промовчала. Та й про що говорити? Врешті-решт, хіба вона знає, чого тому полковнику треба? Ну, познайомились. Чи й не подія! У дорозі люди завжди знайомляться, розмовляють, діляться враженнями, залицяються, навіть розповідають одне одному про власні таємниці і вади, чого, боронь боже, довірити близьким знайомим.
Потім шляхи розходяться назавжди, згадка про випадкового попутника розпливається у памяті, наче кола по воді.
Гай все ще стояла каменюкою, коли невисокого зросту капітан, проходячи мимо, несподівано зупинився і заговорив до неї:
Можна тебе на хвилинку?
І цей «на ти», подумала Серафима. Таке звертання неприємно шпортонуло її непросту натуру, нічого не відповіла, та трохи насторожилась.
Відійди! недбало кинув у бік Лори військовий.
Та запитально поглянула на Серафиму і, отримавши мовчазну згоду, зробила кілька кроків.
Давай спробуємо поговорити, сказав офіцер спокійним, майже байдужим голосом, але погляд, яким мало не обмацував жінку, був липучим. Хочу тебе трохи проінструктувати.
А мене вже інструктували у Союзі.
Це не той інструктажце особливий, житейський.
Про що?
Про те, що жіночка ти нічогенька, а наш брат без тепла та ласки у цьому пеклі потерпає не менше, ніж від кулі, і чіплятися до тебе будуть щонайменше тричі на день
Отже?..
Отжетримайся нас з Гуровим.
ХаЦе означає, що ви чіплятися не будете?
Принаймні яточно.
Ага Значитьвін.
Послухай, тут все не так, як у нормальному житті, бо часу на довге залицяння не завжди вистачає.
Серафима безглуздо посміхнулася. Так буває не завждитак буває лишень тоді, коли слова зависають у повітрі петлею або застряють у горлі квачем. Добре, якщо ти вживаєш міцні вирази і один з них, вириваючись із твого рота, штурхоне той клятущий квач, даючи можливість дихнути на повні груди А якщо в тебе ніколи не виходило залаятися по-справжньому?