Раїса Плотникова
Марго та сексот
Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко
© Раїса Плотникова, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2021
* * *«Тілі-тілі тєсто»
Це місто комусь може здатися трохи сонним і навіть схожим на такого собі лінькуватого й лагідного котяру, який вигрівається на пагорбах Посулля під пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподіваючись не тільки на спокій і затишок, а й на загальнолюдську інфантильність, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькі й не завжди правдиві лаштунки історії, сподівання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього міста є все: звитяги, погроми, бійні, паради, швидкоплинні радості, таємниці, загублені в часі скарби, сльози на очах матерів І море любові.
Схожі події могли трапитися й, мабуть, траплялися не тільки тут. Віддаленість від столиці й кількість містян не мають ніякого значення провінція теж сповнена людським диханням. І шістдесяті роки двадцятого століття летіли в невеликому містечку з тим же розвоєм, що й у «Москвє-матушкє», а ті, кому слід, натужно сопіли, будуючи загадковий комунізм; перші виключно для себе, пересічні і таких було значно більше для тих же таки перших Але люди, «чєловєкі», як часто-густо казали в цьому достобіса балакучому містечку, відомо споконвік, бувають різні. І якщо комусь побудова комунізму як попереду танцювати, то супротивні в гробу все те бачили. Коли ж ти дитя, зачате безпартійною мамкою і контуженим війною батьком, то тобі не до комунізму У тебе свій ДОПр[1], і своя вольниця.
Валька і Ксенька сусіди. Йому сім, їй шість. Жили вони в одноповерховому будинку на Плєханова це колишня Малодворянська. У тому домі четверо дверей усі прямо з двору, за кожними дверима ціла ватага людей. Але про них пізніше
Тиха вуличка дивним чином зачаїлася в центрі містечка, і Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влітку на цілий день удвох, як лихий на шкоду вишукували собі пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з віником у руках так малих найчастіше карали ввечері за шалапутство, вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душі не так старшенькому, як малій, вона міцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.
Сонячного і пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очі й позаочі вигуками однолітків-заздрісників «тілі-тілі тєсто, женіх і нєвєста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» так і ніяк інакше називали в місті частину пожежної охорони на вулицю Леніна, вождя всіх тодішніх місцевого і державного значення керманичів та пролетаріату. Легко перебрівши дорогу, благо, що машини по місту їздили не набагато частіше, ніж вантажні баржі плавали по річці Сулі, дрібнота завмерла скраю хідника. Та й не тільки вони, перехожі дядечки й тітоньки, роззявивши роти, теж витріщалися на новеньку вантажівку такий собі автомобіль «газон» чи точніше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи 1. Валька знав марки усіх машин, які курсували містом, бо його батько донедавна працював водієм ще довоєнного автобуса, а щойно перейшов у військову частину і там кермував величезним тягачем та раз у раз вів просвітницьку роботу із сином та дворовими пацанами.
Пішли вже! потягла хлопця за руку Ксенька. Ну хіба ти не бачив машини?
Такого «газона» не бачив. Дивись, кабіна аж блищить. Новенька.
Дівчина завмерла на килимкові істинного травяного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Він не тільки придивлявся й мацав те диво, а навіть принюхувався до нього.
Пахне фарбою. Кажу ж, новенька
Нічого вона не пахне. Мені так навіть воняє.
Ти шо, не бачиш?! То кінський кізяк тхне. Ба, тут підвода стояла і коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою і бензином. Я чую
Він підійшов до кабіни і, озирнувшись, випнувся на підніжку. Зазираючи у віконце, приплюснувся носом до скла і уважно розглядав кермо і всілякі там штуковини з покажчиками. І така цікава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на підніжку поряд хлопця.
Валь, чуєш, подай руку Подай, а то зараз зареву, шантажувала вона соратника по мандрах.
Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у віконце. Ксенька спиналася навшпиньки і обома руками чіплялася за Вальчині закороткі штанці, які трималися на солідній шлейці, загнузданій через хлопяче плече.