Раїса Плотникова
Реквієм для Рози
© Раїса Плотникова, 2016
© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016
Бритоголові гості
Я сидів за письмовим столом, зігнувши спину в три погибелі, і порсався в допотопних паперах, наче копав, чорти його батька знати навіщо, якусь вигадану печеру. Ні, та клята печера, про яку думав, якраз існує, вона існувала й сто літ тому, і триста літ тому, але ще до вечора того дня я волів би, щоб вона завалилася на віки вічні, заросла сталактитами й сталагмітами, щоб її забули всі, хто хоч щось колись знав і памятав про пожолоблений часом рукотворний лабіринт.
Оглушило дзвінком наче у двері хто лупонув. Ідучи до входу, я нашорошився, бо ніхто ніколи, окрім контролерів компослуг, ні за яких обставин до нас без попередження не приходив, а ті так не дзвонили зроду. На те була абсолютно обєктивна й аргументована причина: я жив із жінкою, яка вже десять років вряди-годи лікується в божевільні. Її шизофренію годі було приховати від цікавих людей, бо в часи буйних нападів хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежної машини, і наша багатоповерхівка ходила ходором, переймаючись долею нещасної. Люди, які називали себе добрими, радили мені запроторити хвору на віки вічні в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене теж. Хтось із нас неодмінно мав збожеволіти від такої любові це випало не на мою долю. Я ж почувався винним і ніс важкий хрест приречено й самовіддано, хоча вже давно кохав іншу. Але про це згодом.
Того дня, розчинивши двері навстіж, побачив двох чоловяг із абсолютно однаковими зачісками, а точніше, без зачісок, бо їхні лискучі черепи голилися ретельніше за підборіддя. Далі описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всім, і мені в тому числі, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочі.
Нам би побазарити, прогундосив один із них. Можна, папаша?
А чого ж. Якщо з миром, то можна все, відповів я, хоча в «папаші» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо ні статурою, ні виразом обличчя ми не співпадали, та й за віком я ледь-ледь міг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тоді, коли отримують паспорт.
Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, діла треба рішать промовив важкоатлет за номером два.
Пішли на балкон, бо в квартирі зона ризику, бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульців.
Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навіть пальцем ні-ні, якщо домовимося, звісно Поняв?
І тут мене трохи понесло:
А ти мене на «поняв» не бери, ошкірився по-їхньому. Тут ще я хазяїн. Поняв?
Та ладно, ладно розберемося. Ми ж не фраєра якісь. Можемо поговорити й на балконі, аби з толком.
Останнє речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врівноважило словесну перестрілку, і за мить ми розташувалися на тісному просторі стандартного совдепівського балкона, із якого було видно всі вікна сусіднього будинку й клапоть синього неба.
Не шикарно живеш, знову прогундосив той, що назвав мене папашею. Ми могли б значно покращити твій побут.
Ще чого! хмикнув я, відчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусає мене не гірше, ніж сумнозвісний ґедзь. Дбайте про себе, а моє хазяйство то моя приватна власність і моя парафія
Та не хочеш, то нехай так і буде, тільки ми тут зі своїм ділом
То чого носа сунете в чужі справи? Кажіть.
І так я твердо мовив оте останнє слово, що вони вже не чіплялися більше, а одразу заговорили по суті, перебиваючи один одного:
Нам треба план лубенської Замкової гори
Та не тільки гори, а й підземелля. Ну розумієш, мабуть?
Платимо готівкою, а якщо щось нариємо, додамо відсоток
Наші люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде Коротше, що там у тебе є по Замковій горі й підземеллю?
Мені одразу нестерпно захотілося позбутися цих крутеликів, випхати їх обома руками за межі власної території, але, тверезо оцінивши обставини, зрозумів, що силові методи не дадуть бажаного ефекту, і тоді цупкий мозок миттєво почав працювати над стратегічним планом по звільненню моєї приватної території від несподіваної бритоголової напасті. Але чомусь нічого вагомішого, ніж брехня, на думку не спадало, і я непереконливо промимрив:
І хто вам сказав, що в мене є якісь плани? Загальні відомості, звичайно, є, бо на те ж я й копирсаюся в історичних фоліантах, та якби були плани печер Ні, хлопці, я б вам їх нізащо не віддав я б сам вже давно займався розкопками.