Лора глибоко вдихнула, і щільне нежіноче хропіння ознаменувало початок фантастичної рулади. Серафима винувато поглянула на солдата, ніяковіючи, сказала:
Вибач, так уже трапилось.
Той промовчав і уява знову полинула у фігуру-згадку. Цього разу було щось мяке овальненапевне, коло чи бодай напівколо. Десь там рідна провінціямісто, яке можна розмістити на долоні. Вона частенько так робилазабиралася на дах девятиповерхового будинку, в якому жила і, простягнувши руку долонею догори, прилаштовувала її так, що майже всі вулиці й майдани були нібито на долоні. У цьому було щось чудернацьке, іграшкове, але їй подобалось
Вибух трусонув чималенький «Урал» так конкретно, що ні усвідомити, ні збагнутилишень завмерти, відчуваючи, як власне серце обірвалося і шубовснуло не знати куди.
Фугаска, вигукнув узбек і, рвонувши двері машини, випав, волаючи:
Виходь, виходь!
Лоро! Двері! закричала Серафима, штовхаючи дебеле тіло.
Я боюся, мене там вбють, безпомічно верещала та неймовірно високим голосом.
Серафима перевалилася через Лору і шпортонула дверцята автомобіля.
Плигай і падай на землю, кричала Гай, а голос тонув у тріскотні полумя і пострілів, у якомусь незнайомому завиванні.
Лора впялася руками у сидіння й істерично тремтіла. Тоді Серафима, перемістившись на місце водія, зробила розворот і штурнула обома ногами Шахманову. Чи то удар був сильним, чи то супротиву було на йоту, але випала та легко, наче вилетіла. Через лічені секунди обидві жінки лежали під автомобілем, намагаючись що-небудь второпати. Плазуючи поміж коліс, до них приєднався водій і, перекрикуючи гудіння полумя і хаотичні постріли, загорлав:
Рвонуло машини за три від нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер зніме.
Притиснуті до розпеченого асфальту страхом, який вичавив із тіла неабияку дозу липкого поту, Серафима і Лора лежали під залізними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшні звуки не зникали. Стрілянина то стихала на секунду-дві, то шквалом розтинала простір, іноді долинали крики, але найдошкульніше завивало полумя, роздуте «афганцем.»
Кожна хвилина розтягувалась у неусвідомлено довгий проміжок часу, і коли хтось настирно сіпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальністю, такою ж нереальністю, як і все попереднє життя.
Плазуйте за мною, почула вже знайомий голос Гурова. Поміж машинами не підніматися, але рухатися швидко.
Гарячий асфальт здирав шкіру на ліктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкої світлої тканини прикривали тіло. Лора ж у куцій спідничці човгала дебелими литками, роздираючи їх в кров, і від болю та страху скімлила.
Швиденько, давай, давай, махав рукою Гуров з-під коліс БТР. За мною, у самий хвіст колони.
Відчувалося, що дорога трохи звернула вбік, і остання та передостання машини опинилися ніби за рогом, їх добряче розкурочило і, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманів.
За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузької гірської ущелини. Серафима бігла за капітаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду. Коли ущелина затиснула їх обценьками, довелося дертися на гору. Невисокий, але доволі крутий схил з крихкої породи, яка обламувалася під руками і вагою тіла, долали поспіхом.
Серафимко, не кидай мене, не кидай, бубоніла Лора, повторюючи слова, наче молитву.
На одному виступі вона зависла, бовтаючи в повітрі ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.
Тримай, кинув їй ремінь.
Вона міцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, і вони обоє зірвалися в ущелину.
Лоро, Лоро, ти жива? гукала Серафима здушеним голосом.
Жива, але малий Я не знаю, що з ним, він упав донизу головоюздається, не дихає.
Чекай, я зараз, капітан Донець сповзав із крутосхилу, що було не менш складним, ніж підйом, бо ніякісіньких пристосувань, ясна річ, не було.
Серафима затаїлася на крихітному плато в тривожному очікуванні. Хаотичний перебіг думок і відчуття самотності тисли свідомість. Коли Донець і Лора зявилися поруч, відразу все збагнула. Ось вона, її величність смертьбез будь-якої божественної тогині поплакати задля годиться, ні пожаліти по-людськи. Хоча б душа обізвалась і заридала ридма! Мовчить, заціпило, а колись же над билинкою сльози лились.
Це я винна, схлипнула Шахманова. Він же ще зовсім малий, хлопчисько
Вперед, коротко скомандував капітан. Твоє каяття вже нікому не зарадить.
* * *
Сонце було в зеніті, «афганець» дув, немов з диявольської пащі, повітря, затрамбоване крихітними пісчинками, вдихалося мікроскопічними дозами, надія на порятунок була на відстані уяви.
Четверо чоловіків у військовому: полковник Гуров, капітан Донець, атлетичної статури сержант Алімов, рядовий Мусінсиділи під невеличким виступом скелі і уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.
Я не хочу більше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуєш, вбий! Лора заскиглила несподівано, неголосно, але це здалося не менш істеричним, і недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об німу скелю.
Обличчя, порепане, з червоними виразками від сонячних опіків, почало вкриватися цівочками крові. Серафима схопила Шахманову за плечі, й розмашистий ляпас відкинув набік спотворене лице.
Прийде часпомреш, а зараз просто помовч, сказала хрипким, наче затверділим голосом.
Потім, ставши спиною до чоловіків, почала розстібати подерту блузку. Стягнула рвучким рухом верхню частину білизни і, витираючи заюшене обличчя Лори колись білим мережевним, а зараз посірілим від поту і бруду бюстгалтером, відчула, як власне роздратування підступило до самісінького горла піною. Але ж вона тверда, вона терпляча
Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуємо вижити, а жити по-людськи будемо потім і оплакувати себе та інших будемо потім.
Тобі легшети он яка, а я більше не можу.
Ні, ти можеш, ми всі можемо. Наша кров не стане голубішою від удаваної манірності й вміння втрачати чи то свідомість, чи то самоконтроль.
Серафимко, ти така чудна, сказала Лора трохи спокійнішим голосом. Ти розмовляєш якось непросто.
Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.
А я, що, по-твоєму, пустоголова?
Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоції випереджають думку.
Мені б зараз грамів сто пятдесят, Лора облизнула розятрені спрагою вуста.
Ти теж дивна. Ну як у таку спеку можна думати про горілку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобіса думається!)
Застібки блузку, Гуров іде сюди.
Гай, збагнувши власну розхристаність, заходилася коло дрібних ґудзиків, неслухняні пальці ще копошилися біля грудей, коли підійшов полковник.
Знаю, що це не порятує, але все ж таки, вимовляючи слова надтріснутим голосом, простягнув Серафимі невеличку армійську напівпорожню флягу.
Клята застібка ніяк не підкорялася і, прикриваючи лівою рукою вимушене декольте, жінка правицею взяла денце теплої, майже гарячої посудини. Гуров не відпустив флягу, і її пальці за мить доторку, майже, як і тоді, в аеропорту, пронизало струмом.
Дивлячись прямісінько в очі чоловікові, Серафима промовила:
Гра, споконвічна гра, але чи час?
Я мислю, що навіть коли ми помираємо, коли нас вбивають, ми не думаємо про смертьми думаємо про тих, кого любили.
Ви маєте рацію, але так хочеться пити, і подоба іронічної усмішки торкнулася жіночих вуст.
І справді, що це я знову, сказав розгублено і опустив руку.
Серафима передала флягу Лорі, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосі мовила:
Не густо.
Ділітьсяце останні краплі,сказав Гуров і зробив крок у бік військових, та на мить затримався і додав:Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» і все буде окей.
Лора зробила один-єдиний ковток і мужньо передала посудину Серафимі. Гай, тамуючи в собі дивне, чи не перше в житті усвідомлене відчуття спраги, що сидить десь глибоко всередині і монстром смокче, вимагає, ссе, прилаштувала флягу до ремінця на брюках. Зробила кілька кроків, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило Винувато кліпнувши віями, Серафима зняла посудину, обережно відміряла свій ковток.