So do not! So do not! повторював Чі.
І я не знав і досі не знаю, що на це можна сказати. Кинути все і тікати страшно. Ніколи не думав, що через пятнадцять років побачу, як зі своїх осель на Донбасі, кидаючи все, тікають мої співвітчизники.
Старий Гобі
Привіт, Руслане, знов прийшов?
Коли мені погано або я не можу розібратися в якійсь ситуації, я завжди розмовляю зі старим Гобі.
Старий Гобі був етнічним мадяром, жив у румуномовному Солотвиному на терені України, пишався з того, що в Закарпатті живуть за своїм часом, а не за київським, і тим більше не за московським. Ще за совка він обїздив на фурі півсвіту. Був навіть у пустелі Гобі, за що й отримав прізвисько. На старості ловив руками голавликів та маренок у Тисі, любив випити і зварити справжню нічну уху.
А потім помер. Здавалося, він, як і гори, і Тиса, буде жити вічно. Однак вічного не бува нічого. Навіть миру в країні.
Другий місяць наші вояки намагаються звільнити те, що купа озброєних східним сусідом імбецилів планомірно перетворює на випалену пустелю. Другий місяць гинуть найкращі сини батьківщини. Весь цей час усі мої друзі, кого не візьми, або збирають гроші для військових, або бігають після роботи доглядати поранених.
Дійшло до того, що навіть музиканти, замість писати музику, шукають виробників броніків, тестять пластини і виготовляють захист для солдатів, гарантуючи клас захисту власним імям!
І в цей же самий момент у Раді й далі сидять ті самі пики, які півроку тому валували, що всіх нас майданутих треба вивезти в Биковню і зробити те, що колись уже робили.
Представники генерального штабу «з поволокою у погляді» спокійно розказують, що оце все що вони, то хароше, а все, що волонтери, то біда. А в цей час розстрілюють понад пятдесят пацанів із «градів», які пропустили через дірявий кордон.
Фактично, вся сволота, яка на півроку принишкла, знову повилазила і повсідалася на владні крісла. І досі певну посаду можна купити за гроші, а до всього іменем Майдану віджати шось красіве і цінне в того, хто не встиг розібратися в політичній конюнктурі й вчасно перефарбуватися.
Саме в такі моменти, як зараз, я заплющую очі й думками лину до старого. Кремезний і сивий, у розхристаній сорочці, старих сіро-чорних штанах, босоніж, він, вічний учитель, сидить біля багаття на березі Тиси, підкидає у вогонь топляк і дивиться на воду.
Біда, Гобі.Я сідаю на нагріту вогнем каменюку поряд зі старим. За спинами у горах гримить і блискає. Перед нами клекоче і з кожною хвилиною піднімається все вище Тиса.
Бачу, шо біда. Старий Гобі повертає до мене свої вицвілі сиво-блакитні очі.А як ти хтів? Якшо в горах дощ, то в долині завжди горе.
Ми мовчимо, я намагаюся осягнути те, що почув.
І що робити? Тим, хто в долині?
Жити. Жити, Руслане! Оно, дивися, зараз пішла вода. Риба вся, мабуть, бідкається, шо робити. Чи плисти далі за течією? Чи, навпаки, боротися? Чи, може, під каменюку забитися? Кожна рибка вирішує, як вчинити, бо жити треба зараз, а не завтра чи позавта, чи через тиждень, коли вода зійде і все затихне.
І як же ж правильно вчинити?
А хто його знає, як правильно? Це вже кожен сам вирішує. Головнероби так, щоб ані самому, ані дітям, ані онукам не було за твої вчинки соромно.
Дякую, старий.
Приходь, завжди радий.
Я залишаю старго біля вогнища і повертаюся до реальності. Мені трохи легше.
Бембік
Коли я побачив його вперше, йому було десь місяців пять. Смішний, з велетенськими вухами і на тонких ніжках, він підійшов звідкілясь ззаду, тицьнувся вологим носом у руку і відразу ж її лизнув.
О, Бембік прийшов, сказав мені провідник. Відчуває, що ти свій, до чужих не йде.
Пізніше я дізнався, що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.
Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собоюкоти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.
Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.
Оно, магазин, махнув чоловік рукою вздовж дороги. Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.
Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другомукафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.
Дайте триста грамів печива, попросив я продавчиню.
До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.
Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?
Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.
Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.
Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.
Диванний сепаратист
Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!
Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо, ще щось.
Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.
Браття! Шо рабить? волав він у соцмережах. Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!
Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.
Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.
Тож він переключився на інший фронт.
Браття! скавчав чувак. Давайте пакостити армії!
Після цього зявлялася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто спочатку активно з ним спілкувався, теж зрозуміли, що діла не буде, і з часом забили болт.
Ну і, відповідно, тепер на його сторінці все скотилося до повного маразму. Ось, наприклад, пост: «Браття! Давайте дізнаємося скількі нас. Візьміть гривню. Напишіть на ній: Хунті пиздець. І запускайте її в обіход».
Далі взагалі прикол: «Не бійтеся. Автомати приймають розмальовані купюри. Однак увага! Писать можна тільки на одному боці, бо інкше нічого не вийде»
Еге, думаю, сепаратист сепаратистом, а гривеньку береже боїться прокакать.
Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.
А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.
А по тєліку саме Порошенко щось розказував. І така картина намалювалася, просто Босх. Сидить диванний сципаратіст. Увесь сивий, скукожений, спина інтегралом. Пє закарпатський коньячок, заїдає рошенівським тортом.
Дивився на нього і думав. Оце мужчина. Не тому торт їсть і конячок пє, що жлоб і зайву гривню боїться витратить, а щоб «врагу» не дісталося.
Змовчав у фіналі. Бо ж найстрашніше для сепаратиста знаєте що? Відсутність опонентів. Це для них усе одно, що в дурдомі обшита мяким кімната. Куди не стукай, відгуку немає.